Рубці на травмованому коліні загоїлися і затяглися новою шкіркою, та й біль під колінною чашечкою майже не давав про себе знати – Анабель лише трохи накульгувала. Вона думала про те, що весняних дощів за час її від’їзду з хутора було мало, отже, вода у Сомикові вже, вочевидь, спала й озеро знову нагадує велику калюжу з кількаметровим шаром сапропелю, укриту тонкою плівкою плеса й обрамлену заростями очерету. І каркас давно забутого кимось човна, як підранена пташка, непорушно чорніє на прив’язі біля берега. І самотній вовк, який таки пережив цю сніжну зиму, блукає десь навколо озера й тужить за своєю вовчицею. Цікаво, як давно він уже без неї? Якщо вона була чистокровкою, а він вовкособ, то пережив її надовго. Але ж так і не знайшов собі пари, бурлакує сам. Розповідь Луки про вовчу вірність колись дуже вразила Анабель. У школі їм читали легенду про лебедине кохання: начебто коли лебідка гине, то й лебідь здіймається високо-високо, а тоді з розгону кидається вниз, бо не може жити без неї. І про лелек і журавлів говорили. А от про вовків… Авжеж, птахи такі гарні, крилаті та й до неба ближче. Їх так просто опоетизовувати. А те, що звір вибирає собі пару на все життя і що його любов також може бути особливою та поетичною, мало кому й на гадку спадає.
Вона так і не втілила свій задум. Тепер уже й не втілить, бо човен аж до наступної весни не вирветься із сапропелю і не випливе на водне плесо Сомика. Чи жалкувала, що так сталося? Мусила визнати: ні, не жалкувала. План втечі із цього світу на палаючому човні через лісове озеро, що визрів тривожними безсонними ночами під час важкої депресії, здавався вже не таким бездоганним і романтичним. Та й нікуди вона тепер не поспішала. Їй так затишно й легко в цьому будинку посеред саду! Легко дихати, легко думати, легко спілкуватися. Не комплексувала, що чужий чоловік бачить її без косметики – перед ним не треба натягати маску, не треба вдавати кращу, ніж вона є, ні зовні, ні всередині. Не потрібно розгадувати і його таємничу чоловічу натуру, немає потреби суворо контролювати й обсмикувати себе, щоб не зачепити в ньому якийсь прихований комплекс, якусь невротичну струну. Він також такий, який є – не грає, не вдає із себе іншого. Іноді вирушає з дому, коли вона ще спить. Але ніколи не забуває приготувати для неї сніданок. «З хворою ногою нічого стояти біля плити, – каже. – А я ж звик, майже все життя готую для себе. То чому б для двох не приготувати?» Іноді повертається пізно, проте обов’язково з якимось бодай маленьким презентом. За кілька днів потому, як вона тут оселилася, купив стільникового: «Раптом надумаєте мені зателефонувати або повідомити щось треба буде. Як же без телефона?». Щодня приносить пучечок якихось весняних квітів – пролісків, крокусів, анемон. Каже, понад усі квіти землі найбільше любить весняні: вони такі непоказні, не крикливі, але саме в них криється дивовижна сила та воля до життя, якої б повчитися і нам, людям. Учора приніс букетик конвалій. Сьогодні квіти повністю розкрилися і аромат їхніх крихітних дзвіночків оповив увесь дім. Варто заплющити очі – й ніби опиняєшся на лісовій галявині із заростями цієї білої пахучості.
Дедалі більше хотілося рухатися – ходити, бігати, навіть танцювати. Очі ловили навколо нові ознаки стрімкого перезавантаження та воскресіння природи, руки шукали роботу. Якось запитала Дмитра, чому в нього немає комп’ютера. Відповів, що його ноутбук у школі – там він більше потрібен. А наступного ж дня приніс його додому. Модем трохи пригальмовував пошук в Інтернеті, але вона відчувала потребу не так блукати електронною павутиною, як працювати на клавіатурі – визріла задумана ще минулого літа, але восени геть закинута тема, «напросилися» кілька ліричних етюдів.
Ранок пролетів біля монітора. Тоді прибрала в кімнаті, погодувала Лютика та Барона. Вирішила до повернення Дмитра приготувати щось смачненьке й для нього. Це буде не обід, бо обідає він зазвичай у школі, – радше підвечірок. Треба позаглядати, які продуктові припаси є в будинку та що з них можна сотворити. Сир, молоко, сметана, яйця, борошно, цукор… Що як подивувати господаря своїми фірмовими налисниками, які так полюбляє її Іриска? От якби ще родзинки та пакетик кориці. Спіймала себе на думці, що вперше, відколи поїхала донька й вона залишилася сама, береться готувати не тому, що треба щось поїсти, аби не вмерти з голоду, а щоб зробити комусь приємність.
Цікаво, як воно нагорі, де ночує Дмитро? Яка там кімната? Піднялася крутими східцями на другий поверх. Власне, це не повноцінний поверх, а мансарда. Такі будинки з мансардами – винаходом французького архітектора Франсуа Мансара – на теренах Західної України набули популярності у тридцяті роки, у період Другої Речі Посполитої. Мабуть, і цей Дмитрові предки звели ще тоді. Кімната простора, але з похилою стелею, яка водночас є і дахом будинку. Обвела її поглядом – ні батареї, ні грубки. Отже, не опалюється. Вочевидь, тут, на горищі, господар проводив час здебільшого влітку. Та оскільки у своїй кімнаті поселив інопланетянку, то змушений був перебратися сюди наприкінці березня, цього року ще не дуже й весняного. Стало трохи совісно: стільки незручностей у людини через неї. Але ж який чоловік – жодного разу навіть не натякнув, що йому тут холодно.