Обійшла кімнату, визирнула у вікно. Згори видно не тільки сад, а й сусідське обійстя за ним і невелике пустирище через дорогу, а далі – черепичну покрівлю залізничної будки, бетоновану платформу, що тягнеться від неї. Колій не видно, мабуть, вони розміщені трохи нижче – такий тут рельєф, у який «вписали» колись залізницю.
Анабель перевела погляд на вузьку шафу навпроти старенького дивана. «Це, мабуть, частина тієї меблевої стінки, що стоїть унизу», – вирішила. І раптом сторопіла. Із привідчинених дверцят стирчала старенька темно-синя валіза у блакитну та сіру клітини… Її валіза?!
Тю на тебе, панікерко, – хіба на цілому світі лиш одна така? Її що, на індивідуальне замовлення Анабель Баскаль виготовлено? Хіба Дмитро не міг купити в крамниці точнісінько таку саму?
Поки наближалася до шафи, щосили намагалася переконати себе, що це не те, про що вона зразу подумала. А коли підійшла й витягнула її з нижньої полиці… Авжеж… Ось наліпка із зображенням веселого Мікі-Мауса – її колись Іриска приклеїла, як вони на Світязь їздили. Ось біла плямка збоку – це вона так намагалася змити залишений в автобусі чорний слід від чиїхось наваксованих черевиків, але перестаралася і стерла фарбу… І хвостик на «змійці» трохи надламаний… Смикнула за нього, заглянула досередини. Все на місці – скрипка, загорнута у м’яку шматину (Хромов не знайшов футляра, загубив його, напевне, серед свого мотлоху), пістолет у дерматиновій торбині, чорна шкіряна сумочка, у сумочці – документи, трохи грошей і рудий конверт із листом від Іриски, так і не невідкритий…
Спочатку Анабель на радощах аж знетямилася: її валіза знайшлася і нічогісінько з неї не пропало! Отже, не треба буде виробляти документи, доводити, хто вона. Потім страшенно злякалася: а звідки її валіза взялася і чому саме тут опинилася? Хто її міг сюди доправити? Страх змінився здивуванням: навіщо цей чоловік і досі називає її інопланетянкою, якщо бачив документи, а отже, добре знає, як цю інопланетянку звати, хто вона та звідки? Що він намислив? Що це за підступна гра така?
Утікати! Негайно! Схопила валізу й кинулася до східців. Спустилася до середини, постояла і повернулася назад. Дістала Ірисчин лист, а валізу поставила на місце. Хай. Він нічого не помітить, а вона завтра із самого ранку, щойно Дмитро поїде на роботу, збереться і вирушить на ту саму залізничну платформу. Грошей на квиток вистачить. Що вона взагалі тут робить майже місяць? Що її тут тримає?
Защеміло серце, забракло повітря. Мабуть, конвалії аж надто пахучі. Винесла керамічну вазочку з кімнати на ґанок, відчинила навстіж вікно. Лягла на канапу й дістала з кишені конверт. Страх прокрався під шкіру, ментоловим холодком потягнувся від пальців до грудей. Що вона зараз прочитає? Який Ірисчин вердикт? Лютик вистрибнув слідом, примостився поруч і замуркотів, ніби хотів заспокоїти.
– Дякую, Лютику, за підтримку! Гаразд, будемо читати разом, – погладила його по голові й тремтячими руками розгорнула лист.
15
«Привіт, мамо!
Нещодавно скинула тобі лист на електронку, але моє послання наче у відкритий космос полетіло чи в безмежний океан кануло. Телефонувала на мобілку – ти постійно за межею досяжності. Якою ж це безмежною має бути та межа? Вибач за тавтологію… У редакції повідомили, що така журналістка в них більше не працює. Якась язиката Єлизавета проторохтіла щось на кшталт: Єва нарешті знайшла собі омріяний рай і просить довбану цивілізацію її більше не турбувати. Я не зрозуміла, що це означає. Довелося розшукати телефон вашого Чижика. Він пояснив, що ти справді розрахувалася і виїхала з міста, але куди – йому не доповідала. Уявляєш? Так і сказав: “Не доповідала”. Єдине, що напевне відомо твоєму колишньому шефові, що нашу квартиру винаймає вельми шляхетне молоде акторське подружжя, з яким він особисто знайомий. Тож дуже сподіваюся, що мій лист таки потрапить до адресата.