Після війни майже в усіх школах вивчали німецьку мову, лише зрідка траплялися класи з англійською або французькою. А Лука дуже хотів, щоб його син розмовляв французькою. Чи то озвалася в ньому кров його далекого паризького предка, чи просто вважав цю мову кращою, мелодійнішою за німецьку. Роздобув пляшку коньяку, купив дві коробки шоколадних цукерок – і в районний відділ освіти, до завідувача, з яким колись разом на сцені виступали. Той спочатку відхрещувався: хіба ж то від нього залежить, яких випускників педагогічного інституту дадуть їхньому району? Але запит до вишу надіслав. Не знав, щоправда, що ще до того запиту побував Лука в інституті, розрекламував своє село, розповів про природу, про озеро, про сільських музик, яких уся область знає, про парубків, міцних, як дубочки, та дівчат, гарних, як ружі (хтозна, випускник чи випускниця спокуситься на його рекламу, тому старався обидві юні статі похвалити). І таки знайшлася «француженка», яка взяла направлення до Старолісів.
Лука Баскаль готував сина до великої сцени й до великого життя. Казав, хай йому самому так і не вдалося стати студентом Варшавської консерваторії, зате Ярик обов’язково закінчить Київську й буде виступати в найбільших залах не лише своєї столиці, а й усієї Європи. Після музичного училища Ярослав вступив до консерваторії.
Чому студент, який вивчав класичну музику та вже працював у професійному оркестрі, захопився джазом, Лука не міг збагнути. Що там у тому джазі такого, що на нього запала молодь? І чому його забороняє влада? Ярик узагалі мало розповідав про своє життя в Києві. Лука звинувачував себе, думав, що це, може, його банджо дало поштовх до «чужої» музики. Але провини банджо в тому не було.
Лука зрозумів це вже значно пізніше, коли джаз потроху легалізували і він сам узявся досліджувати той час, коли, скажімо, саксофон прирівнювали до холодної зброї, особливо небезпечної для державної системи. Столична молодь захоплювалася джазом, бо в такий спосіб чинила спротив, тихий, інтелігентний, але спротив – офіціозу й одноманітності, а заодно й ідеології, бо «вільна музика» породжувала вільні думки та настрої. За клубами, у яких таємно збиралися молоді прихильники джазового стилю, стежили, їх викривали, їхніх учасників арештовували, кого перевиховували, а кого й репресовували.
Ярослава Баскаля відрахували з консерваторії і вигнали з комсомолу. Це було страшним ударом для батька, – мабуть, навіть більшим, ніж для самого Ярослава. Він тоді так і не зрозумів, за що ж так суворо обійшлися з його сином. Хіба можна так карати за музику? Це подвійне вигнання ставило хрест на синовій кар’єрі в столиці.
Півтора роки Ярик із дружиною працював у Воркуті, в Палаці культури шахтарів. Там, на чужині, й залишилися обоє навіки молодими. Батькам повідомили, що Ярослав Баскаль загинув, а його дружина Софія померла після складних пологів.
– Не знаю, як усе було достеменно. Мене ж там не було. А казати можна що завгодно. Наш Ярик виріс на озері, з дитинства плавав, як рибка… Як він міг потонути? Тебе, малюсіньку, ми з Марією привезли додому. Тебе та скрипку, «червону панну». Ось така наша з тобою історія джазу, Анно Ярославно. Якби скрипка вміла говорити, то розказала б значно більше – вона ж усе бачила та чула, бо була там, з Яриком. Може, колись і розкаже…
Того вечора Анна вперше побачила, як Лука плаче. Вони сиділи в темній хаті, міцно обійнявшись і не вмикаючи світла. За вікном протяжно завивав осінній вітер, десь на узліссі озивалася сова. Їй здавалося, що вони вдвох із Лукою опинилися в дерев’яній капсулі часу, яка тільки на мить зупинилася між лісом і селом, між землею і небом, між минулим і прийдешнім. Куди вона помчить далі? Куди понесе їх? Де зупиниться?
Це було за тиждень до викрадення, під час її останньої поїздки на хутір.
Анна підвелася. Ніколи відпочивати – треба йти додому. Там чекає Лука. Страшно уявити, як він спереживався за цей місяць.
Голосний зойк пролунав і стих. Скрипка? Чи самотня пташка, що не зорієнтувалася і на льоту вдарилася об скло? Ні, це, мабуть, вітер так завиває за намерзлими шибками вікна.
9
Той самий невисокий, але гостроверхий штахетник навколо подвір’я, пофарбований на блакитне, той самий садок за штахетником і навіть продовгувата будівля, в якій під одним дахом розмістилися хлів, шопа з реманентом і клуня з сіном, – на тому самому місці. А хати немає. Немає – і хоч плач.