Солоха, вся у стилі «вамп» – від високої, кольору воронячого крила «бабетти» на голові до лакованих черевиків і чорних мереживних панчіх, – прозвана колись так, вочевидь, за вміння маніпулювати своїми численними залицяльниками, як гоголівська відьма передріздвяними гостями, стоїть на сцені, наче фельдмаршал на військовому плацу. Рядовій Баскаль краще й не пробувати звертатися до неї зі своїм проханням. Ну, припустімо, почне Анна пояснювати, що вона щосуботи їде додому і сьогодні на неї там також чекають, дуже-дуже чекають. І що? Навіть якщо нетерпляча Солоха вислухає до кінця (що малоймовірно), то відповідь можна відгадати відразу: «Ностальгія за архаїчним хутором і туга за старим дідом – просто сентиментальна патока. Ти приїхала сюди не просто навчатися. Час, час, дівчинко моя, звикати до важкої праці. Запам’ятай – музи не люблять ледачих!»
Отож Наталка та Рита, сусідки по кімнаті, зразу ж після занять стрімголов помчали на автостанцію, а вона до самого вечора була на репетиції. Повернулася, коли вже сутеніло. Ноги підгиналися, руки як перебиті, в горлі пересохло. Дістала з тумбочки слоїк з узваром – чай вона п’є тільки вранці, а кава їй взагалі не смакує. Випила той грушево-яблучний напій без передиху і враз провалилася в сон. Падаючи на ліжко, ще встигла подумати: якийсь дивний присмак в узвару, ніби він скис трохи, варто було його на кухню до холодильника занести, а не в кімнаті тримати, і треба було б роздягтися. Але вона так стомилася, що не лишилося сил навіть ґудзики на кофтині розстібнути.
Анна й зараз почувалася недобре. Але сон неначе сорока вкрала. Натомість страх, липкий і бридкий, обступив її з усіх боків, хапав за обличчя, за руки, прокрадався під шкіру й метушився там туди-сюди кусючею мурашнею. Від того хапання та бігання почало нудити. Лежала і сторожко прислухалася до темряви. Щось зашаруділо. Може, миша? Мишей вона панічно боялася. Сіла, підібгала ноги і притиснулася до нерівної поверхні стіни, готова відбиватися від мишачого нашестя. За шарудінням почулося металеве шкрябання у дверях – хтось довго не міг втрапити ключем у замкову щілину. Нарешті-таки втрапив. Пронизливо заскреготіли завіси, мабуть, давно не змащувані. Зарипіли і повільно відчинилися двері. На підлогу впала смуга тьмяного, анемічного, якогось аж потойбічного світла.
Не зразу вгледіла того, хто зайшов, бо він ніс поперед себе гасову лампу. Вже зблизька побачила: це не звичайна лампа, а ліхтар-«кажан», із тонкою металевою сіткою навколо скла та чорним абажурчиком над ним – на хуторі також є схожий (Лука запалює його зазвичай темної пори, вдосвіта або пізно ввечері, коли треба навідатися до хліва чи дровітні). Тільки коли ліхтар опинився поруч, на збитому з грубих дощок столику, з темряви випливло чоловіче обличчя – кругле, схоже на пласку білу маску з темними очницями.
«Наче зомбі з могили виліз чи привид з того світу явився», – подумала Анна і злякано зойкнула, відвернулася, натягла аж до підборіддя ковдру й заплющила очі. Серце пришвидшено застукотіло і стрімко покотилося з грудей до п’ят.
Він підсунув табуретку, всівся навпроти. Відчула несвіже дихання і задавнений, міцний запах поту. Здогадалася: чоловік розглядає її, мовчки, сантиметр за сантиметром, обмацує поглядом ковдру, що окреслила обриси тіла. Зрештою, так і не промовивши й слова, вхопив короткими пальцями за підборіддя і повернув її обличчям до світла.
– Розплющ очі! Розплющ, кажу!
Щось, певно, недобачив, бо взяв зі столу «кажана», підніс аж до самісіньких зіниць.
– Не заплющуй! І не кліпай! Розкліпалася тут…