Та щойно мене дістали з важкого дубового й просякнутого смердючим нафталіном сховища, вийняли з футляра, щойно сонячний промінь упав на мої струни й проник через ефи досередини, аж до душі, я відразу згадала Даніеля. Ніби від часу нашого останнього побачення не було моїх важких мандрів різними країнами та з різними людьми, не було цього затяжного мовчання в дубовій скрині. Ніби ми з ним тільки-но вчора розлучилися й та розлука ще нестерпно боліла мені, пекла, як свіжа рана.
День мого пробудження був надзвичайно ясним, наче за минулі роки небесне світило у стократ збільшило свою активність, а тепер збиралося охопити своїм гарячим теплом усю землю, розтопивши навіть Південний і Північний полюси. Та мені стало холодно – руки, які взяли мене… Ні, це були не Даніелеві руки!
Мене знову в щось загортали, кудись ховали, невідь-куди везли. Чула, як хтось голосно поганяв коней, як піді мною поскрипували чотири колеса, – вочевидь, поштової карети. Коли ця карета зупинилася, мене перенесли до іншої, потім ще до іншої. Дороги пахли по-різному (хоча скрізь домінував аромат весни) і погоничі говорили різними мовами. Та коли я почула цю… Душа моя враз защеміла, завібрувала – це була дивовижна мова того самого села, в якому ми з Даніелем опинилися під час наполеонівської війни і зустріли Устинку. Отже, він тут! Переїхав сюди з Франції, але не забував про мене й нарешті покликав. Зараз дізнаюся, що сталося в Парижі тоді, після народження його хлопчика. Даніель пояснить, чому він покинув мене, навіщо віддав (чи продав?) тому довгому чоловікові. Зрештою, йому необов’язково пояснювати. Я ж не гніваюся. Зовсім! Ні крапельки! Тільки б він був тут, мій маестро, мій любий Дані…
Сивий чоловік, спокійний, худорлявий і жилавий, здивовано підніс мене аж до очей. Очі – світлі, неначе роки потроху випили з них густу синю барву й залишили тільки сірувату блакить. Не Даніель! Ні, не Даніель…
Я до вечора лежала на великому столі, від якого ще струменів ледь чутний аромат свіжоструганої соснини. Аж після заходу сонця хата наповнилася людьми – дорослими та малими. Малі намагалися бренькнути на моїх струнах, а старші, втомлено присівши, дивилися на чоловіка: їм було байдуже до мене, їх цікавили тільки білі аркуші в його руках – папери, доправлені разом зі мною. Я чула, як господаря запитували, чи він справді Микола Баскаль, і змушували поставити підпис на підтвердження, що він отримав цілими й неушкодженими скрипку та листи аж зі столиці Франції.
– Читай-но, Тимоше, – Микола підсунув їх дуже схожому на нього, але чорноокому чоловікові, мабуть, синові.
– Але тут не по-нашому написано! – Тиміш відсунув їх назад до батька.
– Учив же тебе…
– Такий, значить, із тебе вчитель.
– Такий, значить, із тебе учень!
– А нащо мені було сили тратити намарне? Ми ж не збиралися їхати до Франції. Хіба корови жирніше молоко давали б чи кури більше яєць несли б, якби я з ними по-французьки балакав?
– Базікало! – розсердився старший чоловік.
Він втомлено відмахнувся від синових слів, як від набридливої мухи, дістав із шухляди окуляри з тонкою білою гумкою замість завушників і поволеньки став розбирати написане. Спочатку читав французькою, а потім озвучував українською.
«Яка жахлива вимова!», – подумала я. Але що хотіти від людини, яка невідомо чи й розмовляла колись французькою.
«Шановний мсьє Миколо!
Передаємо вам те, що мав отримати ваш батько, Даніель Паскаль, після смерті вашого діда Жозефа Паскаля. На жаль, нашій нотаріальній конторі довго не вдавалося розшукати його адресу. А коли ми її нарешті знайшли, з’ясувалося, що його вже немає серед живих. Тож ви, як єдиний спадкоємець Даніеля Паскаля, віднині повноправний власник цієї скрипки…»
– Тьху! І ще раз тьху! – сплюнув Тиміш. – Оце така французька спадщина? Краще б грошенят підкинули єдинокровним нащадкам. А чого там написано «Паскаль»? Ми ж Баскалі.
Старший нічого не відповів і другого листа читав уже мовчки, про себе. Він беззвучно ворушив губами, а я слухала.
«Дорогий Даніелю!
Прости мені мій дурний вчинок. Жаль, що я ніколи так і не поговорив з тобою відверто. То бракувало часу, то вважав, що ти ще надто юний для серйозної розмови, а потім просто перестав тебе розуміти. Ми були батьком і сином, але так і не стали справжніми друзями. Це моя провина, тільки моя.
Ти зробив нам з мамою дуже боляче. І тоді, коли покинув медичний університет, а ще більше – коли втік на ту кляту війну. Ми, Паскалі, ніколи нікого не вбивали, тільки рятували. “Така наша місія на землі”, – думав я. Навіщо тобі здалася та війна – війна не за оборону Франції? Навіщо це потрібно було тобі, моєму єдиному синові, моїй гордості, моїй надії? Коли дядько Жан повернувся, а від тебе – жодної звістки, коли від горя померла твоя мама, я вже не знав, для чого жити.