І ось через три роки ти являєшся, просиш про допомогу – не для себе (хоч я зразу помітив, що ти хворий), а для дружини, яка занедужала перед пологами. Я сказав, що не маю грошей і порадив продати твою червону скрипку. Мені цікаво було, кого з них двох ти любиш більше. Ти вибрав свою маленьку чужинку, а потім невтішно плакав, як дитина, за скрипкою. Злість моя раптом вщухла, як літня гроза. Мені стало так жаль тебе! Але, намагаючись зберегти залишки колишнього гонору, я не поступився.
Знайшов покупця для твоєї скрипки, який міг би гідно оцінити червоний шедевр Ніколя Люпó, а отже, й допомогти тобі. Повір, хоч Люпó вже став на один щабель зі Страдіварі, ніхто інший не заплатив би тобі такі гроші, як графиня де Бурмон, яка тривалий час була моєю пацієнткою. Але річ не лише в грошах. Тоді я ще плекав примарну надію, що без цієї скрипки, яка ніби зачарувала, заворожила тебе й забрала у мене, ти повернешся до медицини, врятуєш нашу клініку та продовжиш мою справу. Ти ж іще був таким молодим!
Як я картав себе за те, що вдіяв! Зібрав усі гроші, які мав, ладен був продати й клініку, аби тільки відкупити твою улюбленицю. Але в графині де Бурмон її вже не було. Я біг щоразу, як у місті з’являлися зі своїми шатрами мандрівні цигани, – сподівався, що побачу саме той табір, який видурив у малого Бурмона твою скрипку. Якось він таки навідався і мені вдалося знайти ту саму циганку, але скрипки в неї вже не було. Та провидіння зглянулося на мене. Одного ранку воно послало до мене прибулого з війни в Алжирі сина мого давнього знайомого. Він допоміг мені знайти й викупити скрипку. Як же довго їй довелося мандрувати! Які історії судилося пережити!
Ти, Даніелю, дав мені гарний урок: у кожного свій шлях, і не можна змушувати когось іти твоєю дорогою – навіть власну дитину, рідну кров. Бо нещасна та людина, яка займається не своєю справою.
Сподіваюся, у тебе все буде гаразд. Ти маєш кохану дружину, повертаю тобі і твою улюблену скрипку.
У Миколи було п’ятеро внуків. Але тільки один з них потягнувся до мене – Олександр, Сянько, Сяньо, Сяньчик, кароокий чорнобривчик, який уперто бігав за іншими дітьми, припадаючи на праву ніжку. Вроджена кульгавість дала йому, єдиному з родини Баскалів, шанс вижити в роки Першої світової війни, бо через той гандж його не взяли на фронт. Ця війна, на відміну від тієї, через яку сто років тому доля закинула мене на Волинь, не обминула Староліси. В село заходили то солдати російської армії, то австрійці. Всі вимагали молока, яєць і м’яса, реманенту й коней, і від усіх село потайними стежками знову втікало до лісу, за болота.
Трьох Сянькових братів забрали до царської армії, і жоден із них не повернувся додому. Не повідомили навіть, де їх поховано. Вочевидь, у братських могилах, в які скидали сотні трупів. Сестру під час російського прориву, в якому генерал Брусилов використав тактику «випаленої землі», вивезли на схід, і відтоді слід її загубився. Сянько зостався на принишклому та пограбованому війною хуторі сам. Щонеділі ми з ним ходили до села. Те миттю збігалося на нашу появу. Час не змінив мого голосу, зате переінакшив мелодії. Замість шедеврів знаменитих європейських класиків Вівальді, Альбіоні, Генделя, які так полюбляв Даніель, Сянько грав поліські польки, вальси, веснянки, під які витанцьовувало сільське жіноцтво, хоча б на якийсь час забуваючи про свої втрати та вдовину долю. Чоловіків викосила війна, ця проклята світова бійня: у Старолісах їх залишилося, аби на пальцях однієї руки полічити. Тож на Сянька не те що молодиці, а й не одна дівка поглядала з промовистим натяком. Я ж причарувала йому найкращу – Настуню. Вони народили двох дітей, вивели їх у люди – син Леон став залізничником, донька Христина вийшла заміж у своєму селі Староліси. А Сянько з Настею до самої старості прожили на хуторі. Помираючи, старий скрипаль передав мене своєму внукові Луці.
Хлопчик мав три роки, коли вперше взяв мене до рук – іще невмілих, але таких знайомих, таких рідних. Моя душа, що вгледіла його через елегантні ефи, вмить забриніла, завібрувала від щастя – переді мною стояла маленька копія Даніеля: такі самі чорні допитливі очі, смоляні кучері, тонкі пальці. Я так хотіла, щоб він полюбив мене! Бо я його вже любила.