– Дурепа! – сердито сплюнув товариш лейтенант. – Дурепа набита! Цей сухотний скоро здохне, йому вже недовго зосталося, і ти ще на колінах приповзеш до мене.
Він сів до кабіни, грюкнув дверцятами, і машина поїхала.
Потім Лука навчався у Львові, в культосвітньому технікумі, бо щоб працювати у клубі, треба було мати радянський документ – навчання у Варшаві ніхто до уваги не брав. Повернувся з останніх іспитів – родини немає, а в хаті Хомуків розмістилася колгоспна контора. Йшов 1949 рік, багато селян насильно спровадили у вигнання – за куркульство, саботаж колективізації або ж за «пособництво» повстанцям, зате в селі нарешті-таки постав колгосп.
Лука збудував хату на дідівському хуторі. Наперекір тим, хто вимагав руйнувати одноосібні хутірські будівлі та переносити їх до сіл. Перевіз туди із пришкільної кімнатки, де тулилися всі троє, Марійку і Ярика. Мене впустили до хати першою – господар урочисто переніс через поріг на витягнутих руках і промовив: «Щоб у нашій хаті ніколи не переводилася музика».
Хтось інший сказав би про статки, про гроші, про хліб і до хліба, а він – про музику.
15
А вона й не переводилася. Скрипки, дудки, сопілки, цимбали, ліра, банджо, пищики та «вабики»… Усе це наповнювало хату Луки таким багатоголоссям, що, бувало, навіть пташки на узліссі вмовкали й слухали. Ярик мав стати генієм. Я це відчувала – так, як цей чорнявий хлопчина, не грав ще ніхто в роду Баскалів.
Якось Лука сказав Анні, що я більше знаю про її тата, бо була поруч із ним – і в Києві, і там, на Півночі, у Воркуті. Це справді так. Про дорослого Ярика мені відомо більше, ніж його батькові.
Ярикові тільки-но виповнилося сімнадцять років, коли Лука відвіз його до Києва. І мене там із ним залишив. Батько не сумнівався, що зі мною його син буде у безпеці – я ж «червона панна», талісман Баскалів. Якби ж то я могла провести його хлопчика повз усі пастки, як проводила не раз Даніеля, Сянька та й самого Луку… Але навіть під час воєн від куль їх оберігати було легше. А тут – така веремія, таке лицемірство, такий абсурд, що моїх сил не вистачило, аби протистояти. Прости мене, мій любий Ярику!
Наука юному Баскалю давалася навдивовижу легко. Вже на другому курсі він заробляв свої гроші – грав у професійному оркестрі. Київ, відбудований з руїн, відроджений після жорстокої війни, потребував музики, багато-багато музики. Фахових музикантів бракувало, тож талановитих студентів ще задовго до отримання дипломів запрошували у столичні колективи. Нас із Яриком уже впізнавали і не лише проводжали, а й зустрічали оплесками. Ми навіть трохи запишалися таким визнанням.
Ця невисока білява дівчинка у скромній блакитній сукенці, що так пасувала до її синіх очей, приходила на кожен наш концерт. Жодного не пропустила! Слухала вона всіх, а дивилася тільки на Ярика. Тільки на нього! Дивилася, поки він врешті не спіймав її погляд. Відтоді вони завжди шукали очима одне одного, з того дня я відчувала, що він грав лише для неї.
Її звали Софією, вона була на два роки старшою за Ярослава, закінчувала факультет іноземних мов і вже підробляла в бюро перекладів та в столичному літературному журналі. Якось Софійка запросила Ярика на вечірку, що мала відбутися на квартирі її однокурсника. Вечірка виявилася незвичайною, а музика, що звучала на ній, абсолютно відрізнялася від тієї, яку виконував наш класичний оркестр. Там я вперше почула вислів «джаз на кістках». Спочатку аж лячно стало: що це ще за музика така, що її на кістках грають? Софійка пояснила Ярикові: платівки із джазом заборонені, тож хлопці записують композиції на широкоформатних рентгенівських плівках, по суті, «на кістках».
Софійку, у вузькій сірій спідниці та яскравій квітчастій блузці, у черевичках на підборах, елегантну й граційну, важко було впізнати. Вона, душа компанії, не пропустила жодного танцю – «запалювала» у лінді-хопі, фокстроті, бугі-вугі, чарльстоні та ще якихось чудернацьких викрутасах, не чутих, не бачених і навіть не припустимих на звичайних студентських вечірках. Вона так дзвінко сміялася, що слідом за нею починали усміхатися всі. А коли зібралася йти, кілька хлопців водночас кинулися подавати їй пальто й запропонували провести до гуртожитку. Вона вибрала Ярика, хоч він нічого не пропонував, тільки із захватом дивився на неї. Дорогою він розповів, що вдома, на Волині, у нього є банджо – інструмент американських джазменів, але справжнього джазу він ще ніколи не чув. Вона буде сміятися, але на банджо він награвав поліські польки.