Вона не сміялася. Сказала, що імпровізувати можна що завгодно. А джаз, до речі, – це також народна музика.
Відтоді він часто ходив до клубу. Молоді люди не тільки слухали «не ту» музику й танцювали «не ті» танці. Вони ще й говорили про те, про що поза такими товариствами не розмовляють. Від них я почула про талановитого скрипаля і трубача Едді Рознера, «білого Армстронга», який нещодавно повернувся з Колими. Доля цього чоловіка просто вразила Ярика та й мене також. Едді виїхав до Польщі з Німеччини, коли там розпочинав свої марші гітлерівський нацизм. Коли ж німецькі нацисти напали на Польщу, довелося втікати й із Варшави. Опинився в Радянському Союзі, працював у Білорусі. Під час Другої світової війни зі своїм джазовим колективом проїхав тисячі кілометрів, виступаючи перед фронтовиками. Ним зацікавився сам Йосип Сталін. Утім, мабуть, не так самим Рознером, як джазом. Джазмена викликали до Сочі, змусили грати у порожньому залі, де не було жодного слухача. Хоч один усе-таки був. Той, заради кого Едді грав, сидів у заштореній віпложі й погладжував свої всюдисущі вуса. Виступ Йосипові Сталіну сподобався, але це не завадило йому 1946-го року приректи талановитого джазмена до десяти років у таборах, аж на Колимі. Дружину Едді Рознера, Руту Камінську, також виконавицю джазу, засудили на п’ять років і вислали в інше місце. Їхня чотирирічна дівчинка залишилася без батьків. Коли повернулись із таборів, подружжя вже не жило разом – сім’я розпалася.
Говорили у клубі не тільки про заборонений джаз, а й про розстріл сліпих кобзарів, зібраних нібито на з’їзд, у тридцятих роках. Чому в цієї влади так багато ненависті? Їй же в принципі однаково – що національні співці кобзарі, що зарубіжна музика. Одних вона вбила, інших заборонила. Чому ж їй все не те і все не так? До чого це все може призвести? Розмови викликали багато запитань. Пошуки відповідей на них змушували думати.
Але здебільшого молодь просто веселилася – танцювала, розказувала анекдоти. Навіть правило таке запровадили: кожен має прийти до клубу з новеньким анекдотом. Тоді в країні вже почалася підготовка до ювілею вождя революції, тож і тема була відповідна. Хлопці та дівчата, переважно студенти, реготали до сліз, слухаючи про виготовлене столичною меблевою фабрикою «до славної дати» триспальне ліжко «Ленін завжди з нами», про нові духи парфумерного заводу «Запах Ілліча», про Вовочку, золото в бебехах і шкварки з гусака…
Я всього кілька разів побувала у клубі. Потім Ярик зазвичай ходив туди із тромбоном, іноді грав на саксофоні, якого приносив хтось із хлопців. Коли клуб викрили, в газеті надрукували фейлетон про «стиляжницьке гніздо розпусти». А опісля організували широке обговорення публікації на комсомольських зборах у тих навчальних закладах, де навчалися Ярикові друзі. Софійці, як доньці полеглого фронтовика, винесли сувору догану з попередженням. Ярослава відрахували з вишу та вигнали з комсомолу, що автоматично перекривало йому всі шляхи й позбавляло роботи у столиці.
У мене завжди було тонке чуття того, що відбувається. Моя душа чітко вловлювала не тільки музичні вібрації, а й коливання людської психіки та суспільного настрою. Ніщо так не передає цих станів, як музика. Але тепер мені все важче було розуміти людей, особливо тих, від яких залежало життя таких, як Ярик. Їхні дії вражали відсутністю логіки та внутрішнього співпереживання. Вони постійно говорили про якесь загальне вселюдське щастя, але позбавляли конкретних людей навіть самого права на щастя. На всіляких зібраннях проголошували ідею волі, рівності, братерства та вселюдської гармонії, але тут же руйнували все це своїми безглуздими заборонами. Я не могла достукатися до них. Чи вони перестали розуміти істинну музику? Слухали й не чули або чули й не розуміли…
Усім чоловікам з роду Баскалів щастило на жінок: їхні обраниці закохувалися в них до нестями й ладні були йти за ними хоч на край світу. Для Ярика та Софійки таким краєм світу стала Воркута. Цей «ведмежий закуток» у Республіці Комі, який лише в сорокових роках отримав статус міста, було оголошено всесоюзною будовою століття. Туди стікалася молодь з усього СРСР. У центрі міста якраз завершили спорудження великого Палацу культури шахтарів, до якого набирали й музикантів. Ярикові порадили попрацювати там якийсь час – можна і заробити трохи на майбутнє, і реабілітуватися, щоб потім повернутися до Києва й розпочати життя з чистого аркуша.
Офіційно Ярослав Баскаль керував вокально-інструментальним ансамблем, а неофіційно грав у джаз-бенді, який сам і створив. Колектив ніби й не забороняли і не переслідували, але дивилися на нього з великою підозрою. Джаз уже вийшов із-під грифу «суворо заборонено», але залишався зі статусом «не рекомендовано». Та якщо у Москві вже тільки стригли нігті, то у провінції ще могли відрубати пальці або й руку.