Софійка влаштувалася на роботу до школи – викладачі іноземних мов там були на вагу золота. Навіть на чужині, у невеликому місті, зразу за яким починалася тундра, Баскалі вміли бути щасливими. Щастя, воно ж не залежить від температури повітря, а лише від того, чи тепло серцю і чи є в ньому любов. А вони любили, щиро і пристрасно.
Того недільного ранку Ярик вирушив із друзями на рибалку. Але з того, що він заховав у торбину тромбон, можна було здогадатися – хлопці знову будуть виступати. Їх не раз уже запрошували пограти джаз. Коли він виходив із квартири, мені чомусь стало лячно, а потім весь день хотілося плакати.
Увечері хлопці не повернулися. А наступного дня Софійці повідомили, що човен із музикантами потонув. Як саме це сталося, чому, ніхто не знав. Але хтось із берега бачив, як суденце раптом перекинулося і вмить пішло на дно.
За кілька днів до несподіваної смерті Ярика молоді Баскалі вибирали ім’я своїй доні. Перебрали їх уже зо два десятки. І раптом Ярик аж затанцював: ось воно, незвичайне, французько-українське, музикальне, поетичне – Та, що випромінює світло. Світла того він так і не дочекався. Не судилося натішитися ним і Софійці: приголомшена раптовою смертю Ярика, підкошена горем, вона важко перенесла пологи, після яких не вижила – померла на третій день від раптової кровотечі. Як казали Софійчині шкільні колежанки, у потрібний час біля неї не виявилося нікого, хто міг би й мав допомогти.
Лука і Марія розшукали свою дівчинку в будинку немовляти, серед десятка таких самих крихітних людинок, приречених на сирітство. Їм чомусь вперто не хотіли віддавати внучку. Довелося понервувати, повоювати, походити по всіляких чиновницьких кабінетах, написати купу заяв, оформити масу паперів. Але Баскалі домоглися свого. І за мене мусили боротися, бо дирекція Палацу культури забрала всі музичні інструменти Ярика, а квартиру вже за тиждень після похоронів Софійки передали іншій сім’ї. Зрештою мене й Ту, що випромінює світло, повезли додому, в Україну.
Не знаю, як Баскалі пережили б свою непоправну втрату й чи витримали б цю довгу мовчазну дорогу додому, якби не вона, їхня єдина внучка, яку Лука називав Анною і тільки зрідка, в особливих випадках – Анною Ярославною, як київську княжну, французьку королеву.-
Я відчувала, що лісовою дорогою наближається змій. Чорний, із синім полиском, із довгим хвостом смердючого диму. Змій щойно вчинив страшний злочин і тепер знову вирушив на дике полювання. За ним перекочувалися важкі хмари грудневої мокви, ще по-осінньому сірої, але вже по-зимовому студеної. Ось цей плазун уже виповзає з лісу, завертає до хутора. Ближче, ближче, ближче…
Колись я вже зустрічала його, бачила ці водянисті, схожі на прозорі кришталики льоду очі, ці великі, випещені, але чіпкі й безжальні руки, відчувала холодну лють, затаєну в глибинах його єства. Він ненавидів мене, ненавидів давно. І він їхав за мною…
Коли серце Луки стиснулося від болю і зупинилося, я, приголомшена горем, раптом усім своїм ялиновим тілом відчула гарячий подих полум’я і зрозуміла, що порятунку вже немає. Вся моя довга життєва дорога з її численними зустрічами та незвичайними, іноді просто неймовірними, схожими на захопливий детектив, пригодами враз промайнула переді мною і завмерла. Ось-ось вона обірветься, як високий звук на обірваній струні. Жадібні руки змія вже простягнуті до мене. Вони хапають мене…
Падаючи в темінь, у забуття, думала про внучку Луки, останній пагінець на дереві родоводу, започаткованого моїм Даніелем і поліською дівчиною Устинкою, – про Ту, яка випромінює світло. Вона мусить вибратися з тієї страшної пастки, в якій опинилася через цього чорного змія із синім полиском. Мусить!
Я зібрала всю свою енергію, всю нерозтрачену за довге життя любов, сконцентрувала їх, як електричний розряд у блискавці, і щосили спрямувала до неї.
Живи, дівчинко! Живи! Ти мусиш жити!
16
Наприкінці березня, затяжного та по-лютневому холодного, Анну виписали з лікарні. Під час останньої телефонної розмови із Соломією Адріанівною вона пообіцяла: щойно вийде звідти, одразу ж з’явиться на її ясні очі. Кураторка мала намір прилаштувати своє юне обдаровання в гуртожитку й вирішити питання з подальшим навчанням. Звісно ж, сказала, попереднє місце вже давно зайняте, вільних ліжок в інших кімнатах також катма – із цим в училищі завжди проблема, але вона поговорить із директором і вони щось придумають, на вулиці її не залишать. Якщо ж індивідуально попрацювати (а вона це обіцяє), то можна ще скласти іспити за другий семестр і перейти на другий курс разом з усією групою.