– Так, було колись, – кивнув головою гість.
– То поговоріть, поговоріть. Мабуть, є що згадати. А ви, Єлизавето й Вікторіє, ідіть за мною – покажемо панові Косарикові наші володіння.
Скільки разів вона уявляла цю зустріч! Скільки всього переповіла йому безсонними самотніми ночами, під час їхніх уявних розмов! Скільки обіймала, цілувала, дорікала, знову пригорталася і просила прощення! А тут – наче язика проковтнула.
– Подумати не міг, що ти станеш журналісткою.
– Я також… Навіть наміру не мала. Так сталося…
Вони мовчать. Мовчання затягується, переростає в ніяковість.
– То це ти сватаєш нашу газету? – Єва хапається за першу фразу, яка спала їй на думку.
– Ні! Навіщо мені в Штатах українська газета? Це не той бізнес, на якому можна заробити. Та й тут… Не думаю, що це розумно з економічної точки зору – вкладати гроші у ваш напівзатоплений кораблик. Але Коса… Вибач, ми у школі Семена Косарика Косою прозивали. Він мене півгодини тому випадково побачив біля арт-галереї і запропонував заскочити до редакції, а тоді поїхати в якесь затишне місце. Кажуть, що нічого випадкового не буває. Мабуть, суджено було мені на Косарика наштовхнутися, щоб потрапити до редакції і зустрітися з тобою. Про що це я? Так-так, про Сеньку, про Косарика. Як я розумію, він і не збирається на газеті заробляти, радше навпаки – буде витрачати те, що вже має. Але якщо бізнесменові й політику заманулося йти в депутати… Сама розумієш…
І знову мовчання. Здається, від нього починає загусати повітря, хоч бери його на скибки ріж і маслом намащуй.
– Хочеш побачити моїх бебі?
Він дістає з барсетки шкіряне портмоне, а з портмоне – кольорове фото. Двоє хлопчиків-підлітків стоять пообіч білявої жінки, поклавши руки їй на плечі. У неї високі вилиці, широка посмішка та чіпкий сірий погляд бізнесвумен. Хлопці такі самі біляві, як вона, у світлих сорочечках і з чорними краватками-«метеликами». А позаду них – він. Усміхнений і також із «метеликом».
Колись Адам не любив краваток, просто терпіти не міг – ніяких, ні довгих, ні метеликоподібних. Казав, що вони йому тиснуть і нагадують зашморг на шиї. Тепер, отже, не тиснуть.
– Гарні хлопці! Але на тебе зовсім не схожі.
– Так, вони обидва вдалися в Кет. Старший – її син від першого шлюбу, а менший – наш спільний. А ти кого маєш?
Подумки подякувала Чижикові за те, що так вчасно повернувся до кабінету.
– Пане Адаме, то ви, виявляється, художник! Той самий Вольський! І жодним словечком не обмовилися. Ну як же це так? Я вирішив, просто однокласник пана Семена. А ви ж легенда! І така скромність… Дуже, дуже приємно, пане Адаме! Але кажуть, що скромність прикрашає людину лише тоді, коли її більше нічим прикрасити. Жартую, жартую. Ви ж розумієте. У вас чеснот і заслуг стільки, що можете дозволити собі ще й скромність. Єво, треба б узяти інтерв’ю – рідко до нашого міста приїжджають такі талановиті земляки. До того ж пан Вольський однокласник пана Косарика. Ах, ти вже знаєш про це? От і добренько. Бачите, які журналісти у нас працюють: кілька хвилин – і вже вся інформація в кишені чи то пак на кінчику пера. Може, колись організували б вашу персональну виставку просто в приміщенні нашої редакції, тобто, гадаю, що вже в редакції пана Семена Косарика? Ви обміркуйте, обміркуйте, пане Адаме, мою пропозицію. А ти, Єво, берися за інтерв’ю!
– Та я б із задоволенням. Тільки ж у мене три незакінчені матеріали й усі термінові. Може, Ліза візьметься?
– Єлизавета? Але ж вона не…
– Впорається, впорається! Ліза дуже здібна дівчина. Здається, вона вже засиділася на інформаціях. Час відпускати кораблика у велике плавання.
– Я готова, Юрію Павловичу! Лише диктофон у столі візьму! – Ліза вискочила з коридору як Пилип з конопель, прослизнула поміж круглим редакторовим животом та одвірком, дістала з шухляди диктофон і подарувала заокеанському гостеві одну зі своїх найпривітніших усмішок.
Чижик здивовано подивився на Єву. Що це з нею? Відмовитися від інтерв’ю та ще й зі своїм давнім знайомим, який прибув аж із самої Америки? Гм… Цікаво, чи не пов’язаний якось її псевдонім із прізвищем цього художника? А це можна було б обіграти. Він уже навіть уявив, як зверстає матеріал – на весь розворот, із виноскою на першу сторінку, із кількома знімками Адама, бажано на тлі знаних нью-йоркських пам’яток, його американської сім’ї та найвідоміших картин. І як читачі будуть дивуватися: Вольська взяла інтерв’ю у Вольського? Гм… А ким вона йому доводиться? Ну нічого, він ще пригадає Євусі цю відмову та ще й при сторонніх, до того ж не яких-небудь сторонніх. Подумала б насамперед про авторитет редактора. Але зараз головне – не опускати хвостика перед такими поважними гостями. Тож він задер його якомога вище і посміхнувся якомога ширше.