– Гаразд, Єлизавето!
Та у знаменитого земляка, виявляється, також обмаль часу, весь нинішній день у нього буквально по хвилинах розписаний.
– О’кей, о’кей! Але іншим разом. Я буду в місті ще три дні.
– Чекаємо на ваш дзвінок, пане Вольський! З нетерпінням чекаємо! Не забудьте, що ми перші запропонували.
Чижик поглянув на Єву так, ніби хотів її дзьобнути. Вона вдала, що не помітила того промовистого погляду, вийшла слідом за Адамом. Уже за вхідними дверима таки запитала.
– Та картина…
– «Єва з яблуком»?
– Де вона? Ти тоді забрав її з собою?
– Звісно, забрав. Вона завжди зі мною.
Авжеж, картину він забрав. А от її залишив. Написана Єва завжди з ним, а жива – за тридев’ять земель, за океаном, за тисячі кілометрів. Невідомо, чи й згадував коли…
2
– Єво! Що ти наробила?
– Не знаю… Хіба я щось робила? Четверту годину стою на одному місці, як соляний стовп.
– Дурне дівчисько! Яблуко! Де яблуко? Знову згризла? Може, ти вирішила, що моя картина має називатися «Єва з огризком»?
– Ой! Я ненароком… Просто задумалася… Вибач! Зараз… Зараз піду до гастроному й куплю.
– Зараз? Зараз я працюю. А коли Адам Вольський працює, то ніщо – чуєш? – ніщо не повинне відволікати його. Творити – це не бульбу на полі збирати чи дрова рубати. Творчий процес – це… Та що тобі пояснювати? Поки ти будеш блукати крамницями, у мене може зникнути натхнення. Ти розумієш, що таке натхнення? Розумієш, яке воно вразливе, крихке та непостійне? Сполохає його хтось, воно змахне крильцями – і лови зірку в небі рибальським неводом. Купить вона інше яблуко… Ти що ж, думаєш, що художникові згодиться будь-яке яблуко? Та я його, може, аж тиждень шукав, аби було саме таке – за розміром, формою, кольором і…
– На смак?
– До чого тут смак?
– Люблю смачні яблука. От і не стрималася.
– Ти вже тричі не стрималася.
– Каюся. Але якщо твоє натхнення таке полохливе й летке, то, може, поки що малюй мене або змія, а яблуко потім, коли знайдеш таке саме, як те, що я згризла.
– Ні, це неймовірно! Ця другокурсниця з філфаку буде мене, професійного художника, вчити, як писати картину! Мені потрібен образ. Розумієш? Образ! Якщо я пишу Єву з яблуком, то переді мною має бути Єва з яблуком, а не поокремо руки, ноги, голова і… огризок яблука.
– Я ж уже попросила пробачення!
Вона плаче. Їй холодно, стерпли ноги, болить спина, хочеться їсти. А цей навіжений ніби не розуміє, що перед ним не статуя голої жінки, а жива людина. І сам не відпочиває, і їй навіть присісти не дає. «Єво, поверни голову!» «Єво, підніми очі!» «Єво, не опускай руку!» «Єво, не гнися!» Єво!.. Єво!.. Єво!..
Єва похапцем натягає на себе білизну, джинси, светр, накидає наопашки пальто й біжить до дверей. До дідька все: його художню майстерню, його творчий процес, його картину та його самого! До дідька! До дідька! До дідька! Більше ноги її тут не буде! Хай пошукає собі іншу натурницю. Чого він до неї причепився? Хіба на світі більше немає жінок, з яких можна написати біблійну Єву – взірець жіночності?
Він наздогнав її біля гуртожитку. Вкляк на коліна, рвучко обхопив за стан.
– Дівчинко моя! Красунечко! Сонечко! Ясочко! Богине! Не сердься! Пробач дурному! Пробач і зрозумій: коли я беруся за пензель… Це такий стан, такий «накат», що сам про себе забуваєш. Ти мені потрібна! Дуже-дуже потрібна! Без тебе я не напишу цю картину. Ти, мабуть, стомилася і зголодніла? Ну звісно ж! Який же я бовдур неотесаний! Який егоїст! Йолоп! Хамидло! Моя дівчинка від самого ранку нічого не їла, а я… Та котися воно під три чорти те яблуко. Зараз ми зловимо таксі, поїдемо в одне дуже затишне місце, візьмемо їстоньки та питоньки, послухаємо гарну музику. А потім… Потім вирішимо, куди йти. Гаразд?
Ну як можна встояти перед таким щирим каяттям і такою бурхливо зливою пристрасті? Як? Єва кладе руки на його голову, занурює пальці у волосся, погладжує за вухами – він так любить.
– Підведися! Люди побачать…
– Хай бачать. Ти мене простила?
– Ще думаю.
У ресторані неподалік старої частини міста справді дуже затишно. Й Адам – сама галантність. Він елегантно підставляє їй лікоть, спритно відчиняє перед нею двері, знімає з неї пальто, поправляє на плечах волосся, ніжно цілує в тім’я, відсовує і притримує стілець біля столу, подає меню.