– Замовляй, що душа забажає!
Того, що її душа бажає, в жодному ресторані не вибрати й у крамниці не купити. А от тіло мусить підживитися. Вибрала салат із капусти, волинські крученики та чай. Він докірливо похитав головою: «Ну що за студентський раціон?». Притримав за руку офіціанта, який уже взявся записувати замовлення у маленький блокнот.
– Замість салату з капусти – салат грецький, замість чаю – каву по-віденськи, плюс грейпфрутовий сік, телятину по-нормандськи, фаршировані шампіньйончики, тістечко «жіночі примхи», морозиво з шоколадом, келих червоного італійського для дами та чарочку коньяку для мене.
Від вина вона категорично відмовляється, та він наполягає: треба розслабитися, до того ж червоне напівсухе вино корисне для здоров’я.
Адам пустотливий, як хлопчисько. Сипле жартами, намагається розсмішити. Щойно офіціант відійшов, він спритно сповз під стіл, присів навпочіпки й тричі голосно гавкнув. Троє чоловіків, що сиділи в іншому кінці ресторану, дружно повернули голови в їхній бік і засміялися. З кухні вибігла перелякана жіночка в білому чепчику, але не побачила ні собаки, ні якогось порушення громадського порядку, тож махнула рукою і повернулася назад. Єва почервоніла.
– Бракувало тільки, щоб нас до міліції забрали за хуліганські витівки в громадському місці.
– Серденько, це не хуліганство, а спокута гріха. Колись у Луцькому замку так привселюдно перепрошував за свій «пашквіль» шляхтич Іван Журавницький. Чула про такого? Ні? Як майбутній філологині тобі має бути цікаво.
Їй справді було цікаво.
Це сталося чотири століття тому. Якась капоснюща чорна кицька перебігла дорогу між двома невістками поважного роду волинських шляхтичів Журавницьких – Оленою, жінкою Івана, та Ганною, жінкою Олександра, ключника замку. От Іван з Оленою і вибрали такий оригінальний спосіб розправи над Ганною – написали сатиричний вірш, переписали його кільканадцять разів і поприліплювали тістом аркуші з дошкульним текстом на брамі та стінах Луцького замку, а також в інших людних місцях. Усе місто, а мешкало тоді в ньому близько трьох тисяч громадян, читало та від сміху боки рвало. Ганна Журавницька, донька владики Йони Борзобагатого, була жінкою гоноровою. Образу таку прощати не збиралася, поскаржилася до суду. Суд сушив собі голову, як покарати кривдників, адже в Литовському статуті не було статті про відповідальність за вірш. Не страчувати ж за нього. Зрештою вдалося домовитися з обома сторонами та виголосити компромісний вердикт: Іван та Олена привселюдно попросять вибачення, а Ганна та Олександр після цього забудуть про кривду. Перепросини мали відбутися в замку й у дуже цікавий спосіб: «пашквілянти» повинні були залізти під стіл, тричі гавкнути й промовити: «Як пес гавкав, так і ми про тебе, ласкава пані, брехали».
Автори «пашквілю» вибачення попросили, але ворожнеча між сім’ями після цього не згасла. Івана пізніше, чотирнадцять років потому й уже за іншу провину, все-таки стратили, але до того він устиг написати ще кілька віршів, тож увійшов до анналів історії як перший український поет-сатирик.
– То як, серденько, тепер ти прощаєш мене? Точно й остаточно?
– За однієї умови: тебе не стратять, як Івана Журавницького, і ти ввійдеш до анналів історії як відомий художник.
Про такий волинський спосіб каяття вона вже чула. Сталося це, щоправда, не в Луцьку, а в Старолісах, і не в шістнадцятому, а на початку двадцятого століття, коли відчайдухи тільки-но проклали собі заробітчанську дорогу до Америки. Поїхав туди й чоловік далекої родички Баскалів Ївги Степанчукової. Повернувся він за чотири роки, а йому назустріч через подвір’я хлоп’я дибуляє – чорняве та карооке, гарнюще, як сама Ївга. «Твоє?» – запитав Дем’ян жінку. А вона – бух чоловікові в ноги: «Моє, серденько, моє». Глянув Дем’ян сердито, взяв її за руку, потягнув до клуні та двері за собою зачинив. Рідня заніміла на подвір’ї – ну все, уб’є Дем’ян зрадницю! Чують – Ївга гавкає: раз, вдруге, втретє. Це Дем’ян так жінку просити прощення по-волинськи змусив. А тоді обійняв її, поцілував тричі, сказав, що прощає, підхопив на руки хлоп’я: «Пішли, синку, до хати татові гостинці дивитися». Жодного разу за все життя не згадав Дем’ян про жінчин гріх і нікому й словом кривим про свою Ївгу обмовитися не дозволив. Кажуть, Ївга дуже вродливою була і Дем’ян до самої смерті любив її так, ніби вони щойно побралися. Отак волиняни колись прощати вміли.
Та якщо навіть страшний гріх зради можна було лише після трьох «гав» забути й ніколи не згадувати, то хіба Єва не може таку-дрібничку Адамові подарувати? За хвилину вона вже й забула про Адамів вибух і свою образу. Їй ще ніколи не було так хороше. Яка божественна музика в цьому дивовижному ресторанчику! Які смачні страви! І який милий, який уважний і веселий Адам! Важко повірити, що всього годину тому він нагадував оголений нерв, до якого не можна було не те, що пальцем, а й словом торкнутися.