– Розкажи, дорогенька. Історія тебе не забуде.
Навіть якби вона захотіла, то не могла б відповісти на більшість цих запитань. Але говорити не хотілося – хай цей Василь Настюк зустрінеться з Адамом і запитає про все його самого. Хіба не так роблять журналісти?
Звісно ж, так. І він обов’язково запитає. Але наразі Вольський не бажає ні з ким спілкуватися, замкнувся в собі, не підходить до телефона, не відчиняє двері. Мабуть, дуже переймається цим прикрим інцидентом з інструктором обкому партії. Його можна зрозуміти, адже все відбувалося за присутності багатьох людей, чутки по всьому місту розповзлися. От і депресує. А депресія – річ дуже небезпечна та непередбачувана. Якщо вона затягнеться… Хоч би це не закінчилося погано. Вони ж, ці художники, такі вразливі…
Єва стенула плечима: а чому це має погано закінчитися? Так, Адам вразливий, запальний, іноді зривається, вибухає… Усі творчі люди емоційні, це ж не фінансисти, у яких повинен бути холодний раціональний розум, щоб цифри не переплутати. Але він так само хутко й відходить. Та й хіба не правду вчора сказав Адам тому Стецюкові? Якщо людина ні в зуб ногою у малярстві, якщо вона не вчилася ні на художника, ні на мистецтвознавця і сама навіть бублика не вміє намалювати, то хай і не береться судити. Вольський талановитий художник, дуже талановитий. І людина він гарна, добра.
– Молодець! З таким другом, як ти, я пішов би в розвідку, – посміхнувся Настюк. – І ще. Це вже не для газети, просто мені самому цікаво. Як воно, побувати в ролі натурниці? Це ж яке має бути терпіння, щоб стояти по кілька годин в одній позі… Навіть не уявляю.
– А я терпляча. Спершу не знала, куди себе подіти. А потім придумала і вже даремно часу не гаяла: повторювала подумки лекції, улюблені вірші, складала тексти, які нам з літератури задавали, щоб після повернення до гуртожитку залишалося тільки записати, – зізналася Єва.
– Гм… І все ж… Ти молода, вродлива… І стояти голяка… А художник – чоловік…
– А це вже не ваша справа!
– Ну-ну, чого ти! Я до того веду, що добре тобі все вдалося: водночас і грошенята заробляла, – заробила ж трохи? – і до занять готувалася. Вперше зустрічаю таку студентку – кмітливу, вродливу і, мабуть, дуже допитливу. В цьому ми з тобою схожі – я також допитливий. От хотілося б прочитати Біблію. Але де її дістанеш? Кажуть, вона така грубезна, що не кожна людина може до кінця прочитати. Треба буде у Вольського попросити. Як думаєш, дасть? У нього вдома вона, напевне, є. Та й не тільки Біблія, адже, як сказав товариш Стецюк, Адам – син священика.
– Не знаю. Про родину ми ніколи не говорили. І вдома в нього жодного разу не була, тільки в майстерні.
– Так то ж і є його дома. Зимова. А на літо він перебирається до приміського будиночка. Та хижка, щоправда, уже от-от завалиться, бо третю зиму не опалюється. Хіба він тобі цього не розповідав?
Виявляється, знав усе-таки дещо кореспондент Василь Настюк про художника Адама Вольського…
6
У тому, що словом можна вбити, вона переконалася за тиждень. Комсорг групи Едик Зубков поклав перед нею газету та пристукнув по ній кулаком, ніби голіруч цвяха ввігнав у стіл, а заодно прибив ним і місцеве друковане видання.
– Читай, але не дуже губи закопилюй! Слави тобі ця публікація не додала, а неславою весь факультет обляпала. Тож доведеться поговорити на зборах про те, чому ти стільки пар пропустила і як голим задом безсоромно перед попівським богомазом крутила.
У статті про виставку «Жінка і весна», що зайняла аж сторінку, майже дві третини було присвячено Адаму Вольському. Автор публікації повідомляв про хуліганський випад художника, який просто-таки шокував справжніх (начебто є ще й несправжні) шанувальників мистецтва, критикував його роботу, яку назвав чомусь «Єва з глобусом», а заразом розмірковував про містицизм, абстракціонізм, символізм і всілякі інші чужі для радянської людини «ізми», які все далі проникають у наше рідне мистецтво, намагаючись розхитати, знівелювати та навіть зруйнувати його.
Наприкінці – коротко про студентку педінституту, яка світила голим задом у художній майстерні, замість того, щоб сидіти на парах, гризти граніт науки та вивчати методику виховання підростаючого покоління. Звісно ж, спонукав її до цього сам представник сумнівного малярства. Дівчина нібито розповіла про неврівноваженість і нервові зриви Вольського, які мала нещастя терпіти цілими годинами впродовж двох місяців. Вони лякали її, через них вона не могла навіть до занять в інституті готуватися. Стаття закінчувалася риторичним запитанням: «Яка ж мораль цього попівського сина, який ходить до церкви, читає Біблію і бере з неї релігійні сюжети?»