Сиділа як громом уражена. Як же це? Боже, за що?!
Отямившись, стрімголов кинулася з аудиторії до телефонаавтомата біля вхідних дверей інституту. Треба негайно зателефонувати Адамові! Треба попередити його про цю фальсифікацію! У слухавці – довгі гудки.
Знову й знову набирала його номер. Ну відгукнись же! Відгукнись, Адаме! Ти ж не можеш повірити в цю маячню! Ти ж мусиш зрозуміти, що все це брехня. Мусиш! Бо ти розумний і добрий, талановитий і великодушний. Бо ти любиш мене. Бо ти – мій Адам!
Телефон мовчав.
Повернулася до аудиторії, забрала речі й побігла до художньої майстерні. Постукала у двері – жодного звуку. Спустилася до виставкової зали. Картини Адама Вольського «Єва з яблуком» там уже не було. Чергова (вона ж і адміністраторка, і касирка) сказала, що сьогодні зранку автор забрав її – влетів, як навіжений, вийняв полотно, згорнув у сувій, раму жбурнув на стіл і тільки його й бачили. Чому він так зробив? А хто ж його знає, чому? Захотів – і забрав. Звісно ж, вона не дозволяла, говорила, що потрібен дозвіл голови, але для нього те її говоріння – як горохом об стіну. Художники – народ своєрідний, а цей Вольський узагалі якийсь нарваний, абсолютно некерований.
Єва вирішила поїхати у передмістя, на дачний масив. Подумала, що Адам міг заховатися у своєму будиночку. Вона досі так і не побувала там, але мала орієнтир – височенну сосну під вікном і гніздо шишкарів на ній. Дворик, обнесений невисоким парканом і закиданий сосновими шишками, зустрів тихим капотінням берези – хтось вставив у її стовбур металеву рурку, під яку прилаштував трилітрового скляного слоїка. Соку було небагато, він ледь закривав дно, і тому кожна краплина, що падала з рурки, дзвінко відлунювала в тиші. На дверях будиночка – навісний замок. Радше з відчаєм, аніж з надією постукала в шибку. Із сусіднього будинку вийшов чоловік у куртці наопашки. Чого це вона тут у вікна тарабанить? Невже не зрозуміло: якщо двері на замку, то нікого всередині немає. Хто ж тоді поставив банку біля берези? Ну, він поставив. А що, не можна вже й соку вточити? Адам дозволив. Коли саме? Торік. Цього року він сюди ще не навідувався.
Поїхала назад до міста. Знову довго стукала у двері майстерні. Ну що ж, вона почекає, їй більше нікуди поспішати – колись же він однаково мусить повернутися. Просиділа ніч під дверима. Адам так і не з’явився.
Уранці, задубілу від холоду й запухлу від сліз, її побачив сусід Вольського по майстерні, старенький художник-графік Ткаченко. Запросив до себе, напоїв гарячим чаєм. Намагався заспокоїти: нічого з Адамом не станеться, ні зараз, ні потім – це ж усе-таки не страшні сталінські часи, коли ні за що могли на Соловки запроторити, та й чогось антирадянського Адам не сказав і тим паче не намалював. Принаймні йому, Антону Ткаченку, про це нічого не відомо. Ну, згадав Хрущова. Так хто ж не знає про його розгром авангардистів у шістдесят другому році? Ну приховав, що його батько священик. Але так багато хто робив, інакше не взяли б до інституту – там є негласна вказівка щодо таких абітурієнтів. Зрештою, син за батька не відповідає. Кепсько, що зі Стецюком посварився. Такі, як Стецюк, не прощають, особливо особисті образи. Недалекі та примітивні люди не бувають великодушними, а мстивість ніколи не належала до людських чеснот. Та в кого влада, у того й сила.
Найвірогідніше, що саме Стецюк замовив статтю в газеті й одним пострілом влучив у двох – в Адама і в Єву. Як, вона каже, назвався той кореспондент, який приходив до інституту? Василем Настюком? Немає там такого кореспондента. Немає і не було ніколи – він, Антін Ткаченко, давно приятелює з редактором і добре знає всіх його підлеглих.
– Тримайся, дівчинко. Дуже ти ще молода для таких випробувань. Заходь, як закортить поговорити. Може, я щось дізнаюся у Спілці про Адама.
Наступного дня поїхала до редакції. Хотілося глянути в очі «шанувальника» Адама Вольського. Не просто глянути, а плюнути. Плюнути й піти, не зронивши й слова. Ткаченкова правда: про Василя Настюка там і гадки не мали. Хто заховався під псевдонімом? Редакційна таємниця.
Ще за день були комсомольські збори. Її ганьбили як безсоромну розпусницю і колективно настановляли на праведну путь. Але вона не відчувала сорому. Взагалі нічого не відчувала. Душа ніби затерпла, надійно відгородилася від світу звуконепроникною стіною, щоб ніхто не бачив та не чув, і тихо скімлила. Що були для неї всі ті гнівні слова та менторські повчання порівняно з болем, який поселився в ній після клятої публікації і зникнення Адама!..