Чекала, що Адам розшукає її сам. Чекала вдень і вночі, щохвилини і щосекунди. Зазирала у темні вікна майстерні – а раптом майне його силует. Блукала парком, – може, він навідається до своїх синичок. Наздоганяла в натовпі чоловіків, зі спини схожих на Адама. Його не було. Не було ніде.
Зайшла до Антона Ткаченка аж у травні. Його повідомлення приголомшило: Вольський емігрував за кордон. Виїхав так поквапливо, що навіть майстерню спілчанському керівництву не передав і картин своїх із неї не забрав. Куди саме виїхав, як йому це вдалося, хто допоміг – невідомо. Але дехто дуже хотів би про все це дізнатися, вчора і сьогодні «люди звідти» проводили бесіди з художниками, здається, вже всіх опитали. Тепер на біографії обласної організації велика масна пляма – це ж із її лона вийшов черговий «відщепенець».
Ткаченко сказав, що Адам не встиг забрати свої картини. Отже, і «Єва з яблуком» ще може бути в майстерні. Що вони з нею зроблять? У середньовічному Луцьку був власний кат, який на Ринковій площі привселюдно «карав на горло» винних. Може, Адамову Єву також четвертують, хоча вона ні в чому не винна. Чи спалять, як відьму, на кострищі. Чи просто викинуть на смітник за містом. Чи, і це найімовірніше, вивезуть, як полонянку, з приміщення й ув’язнять у якомусь сирому підвалі художніх виробничих майстерень, допоки її ніжне тіло не роз’їсть клята пліснява.
Вона мусить урятувати Єву! Мусить! Ця картина – єдине, що пов’язує і завжди буде пов’язувати її з Адамом.
Треба якось прокрастися до майстерні. Але як? Як?! Ні, самій не впоратися. Вікно на другому поверсі, а якщо додати ще й високий цоколь, то на рівні третього. Отже, до кватирки, що так і залишилася прочиненою, не дотягнутися. Стіна гладенька, без жодного виступу, а вона ж не скелелазка – не видряпається. Отож, цей варіант також відпадає. Найпростіше було б відімкнути двері ключем. Але ключ у голови спілчанського осередку, а він такий сердитий на Адама, що краще й не підходити, все одно не дасть, ще й нагримає: хто ти, дівко, така і яке право маєш щось забирати в художній майстерні чи й взагалі пхати туди свого носа? Можна було б спробувати дібрати якусь відмичку, але вона в них нічого не тямить. Попросити когось із хлопців? Кого? А якщо її викажуть? А якщо на кпини візьмуть? Ні, здається, є один, який напевно не викаже та з радістю візьметься робити все, що б вона не попросила.
Віктор засяяв, як нова копійка, щойно вона натякнула, що хотіла б попросити про допомогу. А коли дізнався, яку саме допомогу, заспокоїв: це не так складно, як вона гадає, колись його тато виготовляв дублікат ключа, тож у принципі він знає, як це робиться. Наступного ж вечора, коли в сусідніх вікнах погасло світло, вони вже були під дверима колишньої Адамової майстерні з ключем у руках.
Світло не вмикали. Навмисно взяли із собою ліхтарики. Та не встигли поводити ними по майстерні, як угорі спалахнула люстра.
– Руки вгору! Обличчям до стіни! Вас арештовано!
Міліціонер стояв біля канапи – дуло пістолета похмуро дивилося на «злочинців».
– Ну що, голубочки, попалися?
Їх відвезли до міліції. Наступного ранку повели у слідчу кімнату. Вона не могла повірити власним очам: за столом сидів Василь Настюк, який виявився зовсім не Василем і ніяким не Настюком, а старшим лейтенантом Гуньком. На її прохання відпустити Віктора Шутка, бо він ні в чому не винен, це все вона задумала й організувала, іронічно посміхнувся:
– Мда-а-а… З тобою справді можна йти в розвідку. Але я не піду. А знаєш, чого не піду? Бо дороги в нас із тобою різні, Адамова Єво!
Жодних пояснень, чому під час першої зустрічі з нею назвався вигаданим іменем. Жодного слова про розгромну брехливу статтю в газеті. Ніби й не було нічого. Певно, цей чоловік узагалі ніколи не обтяжував себе докорами сумління і не сумнівався у правомірності своїх учинків.
– Навіщо ви так зробили? – запитала, стримуючи сльози.
– Запитання тут ставлю я! Зарубай собі це на своєму допитливому носику. Але на перший раз прощаю і навіть відповідаю: я, старший лейтенант Петро Гунько, зробив те, що мав зробити. Зрозуміла? Ні? А мені пофіг, що тобі не зрозуміло. Перейдімо до любові, тобто до суті справи. Тебе разом із твоїм довбаним помічничком у майстерню послав Вольський? По що він послав? Що не встиг прихопити, втікаючи з рідної країни, як щур із корабля? Що ти там малавзяти? Що?! Кажи, бо ми все одно знайдемо, кожен сантиметр підлоги та стін розколупаємо і знайдемо. А не скажеш – тобі ж гірше.