Отець Андрій Вольський, тоді ще зовсім молодий священик, якимось дивом урятувався від заслання. Але він так ніколи й не звільнився з-під скляного ковпака системи, яка пильно стежила за ним і його сім’єю. Втім, стежили не лише за ним. В області розпочалася справжня війна проти віруючих – загони вчителів під час великих релігійних свят змушені були чергувати під стінами храмів, виловлювати учнів, які прийшли з батьками на богослужіння. У школах ганьбили колядників, до райкомів викликали молодих батьків, які охрещували дітей, церкви закривали й перетворювали на склади та підсобки. Старший син Вольських Богдан після закінчення школи вирішив стати ченцем, натомість потрапив у пута системи Снєжневського – його релігійний фанатизм на фоні такого тотального атеїзму витлумачили як психічне захворювання. Тож понад усе Адам боявся повторити долю старшого брата.
Він злякався, коли до майстерні заявилися ті двоє, дуже злякався. Ба більше – запанікував. Попросив дати трохи часу, щоб почитати статтю в газеті й одягтися. Щойно ранкові візитери вийшли, щоб прогулятися біля будинку, вистрибнув з другого поверху через вікно. Ризикуючи бути затриманим, забіг до галереї, забрав своє полотно з виставки, автобусом дістався до найближчої залізничної станції, а вже там дочекався вечора й першим же потягом поїхав до Києва.
Зупинився у свого однокурсника. Олег якраз збирався у поїздку з делегацією художників за кордон. Сказав, що один з колег потрапив до лікарні з апендицитом, тож коли Вольський хоче його замінити, він замовить за нього слово. Тим паче, що групу супроводжує викладач з художнього інституту, який дуже добре його, Адама Вольського, знає. Це був порятунок для Адама. Картину «Єва з яблуком», прихоплену з виставки, оформили як роботу, що разом з іншими буде представляти сучасне українське радянське малярство на виставці в Гавані. Назад він уже не повернувся. Потім той викладач, який узяв Адама до своєї групи, мав купу неприємностей через утікача-«відщепенця».
Як він перебрався з Куби до Сполучених Штатів Америки – то окрема історія, що могла б лягти в основу авантюрного роману. Оселився у Нью-Йорку. Кілька років був нелегалом, перебивався на тимчасових підробітках. Потім зустрів Кетрін. Вона – донька емігрантів з Тернопільської області, ще з тих, із першої хвилі – мала невеличку мистецьку крамничку, де він запропонував кілька своїх робіт. Так і познайомилися. Якби не Кет… Вона йому дуже допомогла.
– А ти одружена?
– Була. Але зовсім недовго.
– Не зійшлися характерами?
– Як написав один розумний чоловік, «єдина виправдана причина розлучення – відсутність любові».
– Ти знову плачеш? Не плач, Єво!.. Прошу тебе, не плач!
– Я не плачу…
8
Кабінет редактора – у формі чверті кола: дві стіни під прямим кутом одна до одної, а третя вигнута дугою, що з’єднує їх. Дуга – суцільне вікно з вертикальними рамами та високими фрамугами. Тому кімната, розміщена в торцевій частині старовинного будинку, що нагадує еліпсоподібну вежу, – як скляна клітка, в якій завжди багато світла. Сьогодні у ній ще й великий паперовий безлад – Чижик упорядковує свої сховища перед великими змінами. Його голова з телефонною слухавкою біля правого вуха ледь видніється за височенними стосами течок, макетів і газет, якими завалений стіл. На мить над спітнілими залисинами здіймається ліва рука, що вказує на стілець.
– Усе сталося, як гадалося, – Чижик нарешті відліплює слухавку від побуряковілого вуха та кладе її на стіл, тоді розсовує поперед себе папери й енергійно потирає руки. – Ще трохи формальностей, і ми розрахуємося з усіма боргами й розпочнемо все з нуля, по новому колу, точніше, по спіралі. Бо історія, як відомо, рухається по спіралі – все вгору та вгору. Думаю, на початку вересня і зарплату отримаємо. Хазяїн дав слово.
Єва надто добре знає шефа, щоб повірити в його показну радість. Та й стійкий запах валер’янки в кабінеті й натяк на потребу починати все з нуля підказують, що всі ці купівлі-продажі, переформатування, перепрограмування даються йому непросто. Це все-таки поразка, і він, амбітний, сприймає її болісно, хоч намагається бадьоро посміхатися.
Викликав її шеф не тільки для того, аби повідомити новину, яка вже й так у всіх на вустах, а й щоб поділитися планами на майбутнє. Власник газети пан Семен Косарик вимагає нової концепції, нового формату й набирає новий штат. Чижик зостається на капітанському містку. Тож як старий-новий редактор урочисто обіцяє, що буде відстоювати своїх людей, передусім Єву Вольську, яка працює тут майже з перших днів. Диктату не передбачається, обмеження стосуватимуться тільки окремих тем, стратегічно важливих для власника. Звісно ж, хто платить, той і музику замовляє. Зате платню обіцяно непогану, дуже навіть непогану.