Чижик за звичкою потирає пухкі долоні й дає термінове завдання: негайно потрібен нарис про одного колишнього артиста, а нині відомого шоумена, який давно вже хоче отримати звання заслуженого. Його прізвище Ковалицький.
Єва засміялася. Бориса Ковалицького знають більше як весільного тамаду. Фірма «Муза і Ко», створена ним нещодавно, вже стала притчею во язицех у колах місцевої інтелігенції, а вітальні куплети, які вона не до ладу й не до складу римує, ударно клепає і нахабно пропонує за гонорар різним організаціям до усіляких свят, дали поштовх до бурхливого розквіту в місті пародійного жанру. От уже не подумала б, що тільки газетної публікації йому бракувало для отримання звання. Чижика її сміх трохи спантеличив. Так, він від Бориса Ковалицького також не в захваті й анекдотів про нього наслухався, та, може, вона все-таки «витягне» тему, надибає щось цікавеньке в його біографії – кажуть, що він колекціонує якісь старовинні речі. Читачам таке подобається.
Чому завдання термінове? А тому, виявляється, що Ковалицький – родич самого пана Косарика. Не те щоб зовсім близький, так собі, сьома вода на киселі, а все ж вони спілкуються і родичаються. І це найпереконливіший аргумент на його користь. Тож треба не лише гарно написати, а й продемонструвати оперативність. До слова, цей матеріал може стати найкращою рекомендацією для Єви Вольської, яку Чижик дуже, ну дуже хотів би бачити у своєму-не своєму оновленому колективі.
Він хоче… А от Єва не знає, чи хоче залишитися. Уроки фізкультури, кікбоксинг, рекет і нова редакційна концепція… Гарно й терміново, бо Ковалицький родич… Обмеження на висвітлення окремих тем, стратегічно важливих для власника… Що означає – стратегічно? І чи тільки окремих? Та матеріал все одно написати треба – не можна ж підрізувати Чижикові крила на його другому старті. Хай летить. Вона записує номер телефону й виходить зі скляної клітки. Чижик знову поринає у паперові завали, як сіра пташина в кубельце з трави та пуху.
9
Новенький будинок Ковалицьких потонув у зелені вже трохи прижухлого від серпневої спеки саду. Над кронами дерев ще здалеку видно віконниці другого поверху та волошково-синю ґонтову покрівлю. Дах увінчують два шпилі, невідь для чого припасовані по обидва боки димаря. Може, великий магістр весіль і вечірок ловить через них сигнали з космосу? Садибу оточує сірий кам’яний мур, посеред якого вмонтовані чорні металеві ворота й хвіртка художнього литва.
Не встигла Єва на дзвінок натиснути, як хвіртка відчинилася і перед нею постав сам господар – у сірих капрі та футболці із зображенням ліверпульської четвірки. Мабуть, кругле незмигне око телекамери, нахабно вирячене з-під даху, ще до дзвінка вгледіло гостю і передало її портрет на монітор. Ковалицький гонорово тріпнув чорною гривою, надто смолянистою, аби бути справжньою, смішно мригнув такими самими чорними вусами, галантно розкланявся і спробував поцілувати їй руку. Єва вдала, що не помітила тієї спроби, хутко відвела долоню, вхопилася пальцями за сумку, дістала диктофон – вона терпіти не може цих чоловічих церемоній зі чмоканням рук.
– Отак зразу – з місця в кар’єр? – здивувався Ковалицький. – Ні-ні, спочатку прогуляємося садом, подивимося будинок, вип’ємо по філіжаночці ароматної кави чи, якщо пані зволить, і чогось міцнішого. А яке в мене діамантове варення! М-м-м – пальчики оближете. Розвів цього літа, знаєте, сорт полуниці «Діамант». Ну, я вам скажу, то щось особливе. «Гігантелла» теж по-своєму цікава, з такою, знаєте, пікантною ананасовою ноткою. Але «Діамант»!.. Обов’язково мусите скуштувати. От побачите – вам самій захочеться розвести таке чудо. А я вам, знаєте, й розсади кілька кущиків дам. Будете наступного року власними полуничками смакувати та Бориса Ковалицького добрим словом згадувати.
Йому, вочевидь, кортіло вразити її – своїми новенькими апартаментами та їхнім начинням, садом, варенням, своєю гостинністю та хазяйновитістю. А ще – собакою. Розкішний золотавий лабрадор вибіг з-за будинку й зупинився навпроти як вкопаний. Ковалицький підняв із трави пластикову тарілку та шпурнув до нього.