– Стів! Лаві! Скарєй, скарєй лаві!
Пес підскочив, як на арені цирку, і спіймав тарілку зубами.
– Маладєц, Стів! А тєпєрь нєсі сюда! Ка мнє, ка мнє, мой мальчік! Собака підійшов і вперся золотавою лобатою головою в господареві коліна.
– Маладєц! Умная сабака! – погладив його Ковалицький. І вже до гості: – Це мій Степан. Дуже розумний. Еге ж, Степане, ти розумний?
Стів ніяк не реагував на Степана. Мабуть, він чув це слово вперше у своєму собачому житті й навіть не здогадувався, що так його американське ім’я «Стів» звучить у перекладі українською.
Доріжка від воріт до вхідних дверей будинку – з кольорової бруківки. Від неї на два боки подвір’я розбігаються акуратні алейки, біля однієї з яких – альтанка з візерунчастим дашком. Попід муром вже обібрані до останньої ягідки смородинові кущі. За будинком – яблуні різних сортів. Виявляється, господині найбільше смакує сорт «Ліза», а господареві подобається «Чорний принц». Є в них, звісно, й традиційні пепінки, і класичні антонівки, але хочеться чогось новенького, виведеного сучасними науковцями-садівниками.
«Непоганий чоловік, просто знахідка для жінки. Був би собі садівником і жив у мирі та злагоді із собою та своєю сім’єю. Ні, треба корчити із себе великого діяча української культури ще й вимагати від держави звання. Що ж, напишемо про нові сорти полуниці та яблук і про розумного пса Стіва-Степана», – подумала Єва.
Вона явно розчаровує господаря. Як? То журналістка Єва Вольська не цікавиться розведенням полуниць? І навіть дачі не має? А як же вона живе? Хіба можна жити без дачі? І куди це вона так квапиться, що ніколи їй ні покавувати, ні діамантовим варенням поласувати? Юрій Павлович знає, до кого його підлегла пішла, тож якби й цілий день тут провела, не матиме жодних претензій. Він і Юрій Павлович зустрічалися нещодавно з…
Єві Вольській відомо, з ким зустрічалися Борис Ковалицький і Юрій Чижевський, але їй абсолютно не цікаві деталі їхнього ділового побачення із Семеном Косариком, якого, мабуть, недарма однокласники прозвали Косою. Тепер та коса косить наліво й направо, все підряд. Єву більше цікавить колекція старовини, якщо це правда, що вона у пана шоумена є.
– Авжеж, правда, – Ковалицький знову гонорово стріпнув смолянистою гривою, кинув у траву улюблену Стівову тарілку й повів гостю на другий поверх, до просторої кімнати із заґратованими вікнами.
Музичні інструменти, старовинні підсвічники, геть не старовинні екзотичні вази, японські фігурки нецке, вочевидь, made in China, вигнута шабля з блискучим ефесом (надто блискучим, щоб бути раритетом), булава, прикрашена якимись камінцями, безсумнівно, бутафорна… Повний еклектичний набір всякої всячини. Але Євин погляд одразу ж прикувала до себе одна зі скрипок – невеличка, зі світло-рудим деком.
– Можна подивитися? – Вона обережно провела пальцями по «стану», торкнулася струн.
– О! Ваше око бачить глибоко! Ви часом не скрипалька? – Ковалицькому, вочевидь, хочеться сподобатися. Він зняв інструмент зі стіни, прицмокув язиком, погладив вуса. – Це скрипка самого Ніколо Гусетті, італійського майстра, так би мовити, найдорожчий експонат мого музею.
Єва ще раз провела долонею по скрипці, зупинилася на подряпині на нижньому деці, заретушованій лаком. Їй раптом перехопило подих, стало млосно. Присіла на м’який пуфик, мабуть, також підроблений під антикваріат.
– Можна склянку води?
– А я ж говорив: спочатку кавусі та ще чогось, а тоді вже…
– Ні, тільки води. Холодної.
Ковалицький спустився до кухні, приніс склянку негазованої мінералки й, доки вона пила, почав розказувати зворушливу історію скрипки Гусетті. Отже, жив та був собі в Німеччині вельми талановитий скрипаль. Але клятий гітлерівський режим змусив його піти на війну. Скрипка пройшла з ним через усю Європу, від початку Другої світової й аж до її ганебної поразки (авжеж, для німців то була поразка). Скрипаль потрапив у полон. У Львові, в радянському таборі, виміняв скрипку на хліб і це врятувало йому життя. Він відбув покарання десь на Півночі, здається, аж біля самого полюса, й через багато років повернувся додому. А скрипка залишилася в Україні. Як вона опинилася в Ковалицького? Елементарно, Ватсон! Так, як опинилися й інші речі, – завдяки мані-мані. Він її купив. Приятелеві, однокашникові ще по училищу, просто по заріз потрібні були гроші, а в його батька лежала ось ця сама італійська скрипка, виміняна в німця за шість буханців хліба.
Ковалицький довго й дуже детально розповідав про свій шлях у мистецтво. Вона терпляче слухала. Наостанок запропонувала дібрати до публікації кілька давніх фотографій, бажано – студентських. Їй кортіло побачити ті знімки. Ковалицький дістав із шафи купу альбомів та альбомчиків, зокрема й зі світлинами училищного періоду. Вказав на один з них: у центрі – дуже серйозна дівчина з великим букетом білих хризантем, а пообіч неї – четверо всміхнених хлопців.