Була впевнена – їде до кімнатки заводського гуртожитку, про яку ще в серпні домовлявся з Русланом Віктор. Приїхала ж до просторої двокімнатної квартири чеського планування, щойно обставленої новенькими меблями. Диво мало просте пояснення. Наприкінці вересня на заводі розподіляли житло в новобудові. Руслан Шутко нарешті повинен був отримати в ньому однокімнатну малометражку, та оскільки старий парубок не тільки несподівано для всіх одружився, а ще й став батьком, йому виділили повнометражну двокімнатну «чешку». Звісно ж, довелося документально оформити, так би мовити, узаконити їхній шлюб. Робилося все в авральному порядку, щоб не перехопили квартиру бажаючі, яких було чимало, породіллю турбувати й смикати з лікарні не хотілося… Словом, перед законом вони тепер чоловік та дружина, і плювати йому на її минуле, на те, з ким вона була й хто від неї дременув світ за очі, намастивши п’яти волинським салом, а Іриска – Ірина Русланівна Шутко, його донька.
Щовихідного він котив перед собою візочка з дитиною й аж розцвітав, коли чув похвалу на свою адресу від усюдисущих сусідок. Вони вже кілька років діставали Руслана своїми присікуваннями, від яких його мало не тіпало. Чому не одружується? Чому ніяк пару не вибере? На заводі ж он скільки молодичок самотніх, ощасливив би котрусь, бо для дівчат уже, мабуть, застарий.
– Старий чоловік – як витримане вино: що більша витримка, то вища ціна, – віджартовувався.
– Витримане чи скисле? – чув у відповідь іронічне.
Дурепи! Як він їм усім носа втер! Тепер на інший лад заспівали: яка дружина молоденька, яка дитинка гарненька, яка квартира чепурненька. Еге ж, тепер у нього все як у людей. Він такий, як усі. І хай лише хтось посміє щось натякнути…
Повертався додому, відносив Іриску до мами в одну кімнату, сам лягав на диван в іншій. У день зарплати виділяв частину грошей на продукти й щовечора перевіряв витрати – змушував записувати до спеціального зошита все до копієчки. Був незадоволений, якщо якусь покупку вважав зайвою або задорогою. Дорікав навіть за трикопієчну газировку з автомата – могла б випити склянку води й без сиропу, за одну копійку, ще не відомо, який той сироп…
Влітку надумала влаштувати Іриску в ясельну групу – академвідпустка закінчувалася, у вересні на заняття. При заводі є відомчий дитсадок, може, Руслан поговорить із кимось, замовить слово?
– Із дитсадком проблем не буде. Для доні Руслана Шутка завжди місце знайдеться. Але інститут… Він тобі треба? І на заводі робота знайдеться. Не захочеш у цеху, доберемо щось в адміністрації. Навіщо вчитися, щоб потім копійки отримувати? Такої зарплати, як на виробництві, у школі ніколи не будеш мати. А хочеш, побалакаю з начальником і дамо тобі направлення на бухгалтерські курси, за шість місяців будеш у нашому відділі молодшим спеціалістом. Теж непогані гроші платять, і перспектива є.
– Хіба все вимірюється грошима?
– А чим же? – здивувався Руслан. – Світом правлять гроші. І ніколи ще правителем не був той, у кого в кишенях вітер свище.
– Я ж не про правителів…
– Кожен кимось управляє, різниця тільки в масштабах – можна всією країною, можна областю або містом, а можна відділом, як-от тепер я.
– І ще мною та Ірискою…
– Чиє б нявчало, а твоє мовчало. Де б ти зараз була, якби не я? Ти ж навіть молока дитині не мала б за що купити.
– Але ж я…
– Я! Я! Я! Роз’якалася… Добра мама насамперед про дитину дбає. А чим дитині тут погано? Ну чим? Чого вона не має? Та й тобі нічого не бракує. І квартира, і в квартирі все є, і чоловік шанований, авторитетний, не п’є, не б’ється, як дехто. Ще б усім так жити.
– А хіба ми живемо?..
У кожного була своя правда, і ці дві правди нагадували дві паралельні прямі, що навіть у віддаленій перспективі ніколи не перетнуться. Двоє людей співіснували, як ділові змовники у фіктивному шлюбі, – кожен у своїй окремій кімнаті та у своєму окремому світі. І водночас Руслан дедалі настирливіше заявляв про свої чоловічі права на її життя: повчав, як одягатися, що готувати, як доглядати дитину, з ким розмовляти, а до кого й «Добридень!» не казати… По суті, він брав під свій контроль кожен її крок. Помітила, що перевіряє сумочку та кишені, іноді йде назирці, коли вона гуляє з Ірискою, злоститься, коли зустрічається з кимось під час прогулянки, прислухається до розмов по телефону… Здогадувалася, що саме через нього Віктор жодного разу не навідався до їхньої «чешки», навіть із народженням Іриски не привітав. А потім дізналася, що той покинув педінститут, порвав з батьками й подався на якусь всесоюзну будову – виявив усе-таки хлопець характер.