І раптом Ра напружився. Ноги й очі вже не раз підводили його, але нюх – ніколи. Він упізнав цей запах жіночого тіла. Аж тихо вискнув – не по-вовчому, а по-собачому, як це іноді робила колись його мати. Жінка повільно йшла до озера, пробуджуючи в його пам’яті спогад про маленьку дівчинку. Ту саму, яка жила колись у хаті на узліссі. Тієї хати давно вже немає. Ра кілька разів навідувався на згарище, нишпорив у порожній клуні, що потім також кудись зникла, жодної дерев’яної дощечки від неї не залишилося. Усе подвір’я поросло травою та дрібненькими різнокольоровими стокротками. Колись там усе було інакшим.
Зима перед народженням Ра видалася дуже суворою і затяжною – наближався березень, а сніговий наст іще сягав обледенілих крон та й мороз аж тріщав. Мерзлі пташки падали з дерев і ставали чи не єдиною поживою для звірини. Та цього було мало для голодних вовків. До весни зграя зменшилася наполовину, а коли загинув вожак, батько Ра, то й зовсім розпалася. Мати Ра, найобережніша та наймудріша з усіх вовчиць зграї, могла б замінити його, але їй був час народжувати. Раптове тепло хутко зруйнувало снігові кучугури, з неймовірною силою взялося трощити лід на озерах і річках. Повінь затопила ліс, і він стояв по коліна у воді. Молода вовчиця вирішила зробити лігво подалі від нього. Первісна пам’ять нерідко приводить вагітних вовчиць до місць їхньої появи на світ. Матір’ю овдовілої подруги вожака була вівчарка, що народила її неподалік хутора. Тож і молода вдова облаштувала лігво в копиці соломи, накритої дерев’яним дашком.
Вона не мала зла на людей, яких її мати колись покинула заради того, хто розбудив у ній дикий інстинкт любові й повів за собою до лісу. Але їй треба було їсти, щоб прогодувати п’ятеро вовченят. Зазвичай упродовж перших тижнів турботлива самка й на мить не покидає новонароджених: їжу для неї, а потім і для виводка приносить партнер, турботливий і вірний, обраний раз і на все життя. Та її вовка вбили, і вона змушена була сама роздобувати поживу. Харчу не вистачало, із п’ятьох вовченят зосталося тільки одне – те, що народилося першим, мало найбільше сил, а отже, і шансів на виживання. Молода мати ладна була на все, щоб урятувати свого одинака від голодної смерті й повернутися з ним до лісу.
На світанку вовчиця прокралася до продовгуватої господарської споруди, одну половину якої займав хлів із худобою, а другу – шопа з реманентом і клуня із сіном. Вона ще минулої ночі, блукаючи довкіл хутора, помітила невелику продухвину у причілковій стіні клуні – її проробили, щоб сіно, складене влітку, ще трохи провітрювалося. На зиму це невеличке віконечко затуляли грубою шматою. Вовчиця так охляла, що мала би пролізти крізь нього. Залишалося добратися до продухвини й витягти затичку. Вона підкотила до стіни колоду, на якій господар рубав дрова, скочила на неї і зіп’ялася на задні лапи. Собака навіть не гавкнув – підібгав хвоста й забився в буду. Зате корова у хліві, відчувши запах вовчиці, злякано заревла та почала бити копитами об ясла. Слідом за нею розпачливо замукало теля.
Якби чоловік хотів її вбити, то міг би це легко зробити – був усього за якусь сотню метрів од неї. Та він лише вистрелив з рушниці в повітря і побіг, аби прогнати непрохану гостю. Вовчиця втікала до лісу, плутаючи сліди, щоб відвести чоловіка зі зброєю в руках у бік, протилежний від копиці соломи. Потім вона цілий день сиділа на узліссі й чекала на сутінки, щоб повернутися до дитинчати. Коли ж повернулася, у лігві його не знайшла.
Ра назавжди запам’ятав, як тепло йому стало під пахвою в чоловіка та яким дивним і просторим виявилося людське лігво. Молоко, що ним його напоїли, смакувало не так, як мамине, але він страшенно зголоднів, тож випив усе до краплі. А потім до нього підійшла людська дитина. Його здивували її сині очі та світле волоссячко. І руки – білі, з тонкими маленькими пальчиками, якими вона чіпко вхопила його за шерсть, а тоді обійняла й міцно-міцно притиснула до себе. Жінка, яка вийшла слідом за дівчинкою з другої кімнати, просила її поводитися обережно, не забувати, що це вовченя, а не собача.
«Це мій цуцик! Я буду кликати його Равликом! Буц-буц-буц, маленький Равлику!» – Дівчинка буцнулась об лобату голову вовченяти своїм лобиком, аж її м’яке волоссячко залоскотало йому очі, й весело засміялася. Вона пахла молоком і ще чимось таким смачним і приємним, чому він ще й назви не знав.