Потім чоловік нагодував його перемеленим м’ясом і сказав, що треба віднести малого на місце. Може, то дитинча тієї самої вовчиці, яка лізла до хліва. Певно, вона дуже голодна та знесилена. Проте коли з нею не сталося чогось поганого, вона обов’язково повернеться до тимчасового лігва: вовчиці ніколи не зрікаються своїх дітей. Дівчинка голосно заплакала й пригорнула вовченя до грудей. Їй пообіцяли: якщо вовчиця не забере свого синочка, то дідусь принесе його назад. Але мала вереда й слухати не бажала, навіть спати лягла з Равликом, накривши його вовняною ковдрою.
Уночі біля хати почулося голосне виття – жалісливе, прохальне та погрозливе водночас. Ра почув його першим і тихенько заскімлив. Він хотів до мами. Чоловік обережно забрав його з ліжка, прихопив рушницю і вийшов на подвір’я. Біля воріт двома вогниками світилися очі вовчиці.
За законом вовчого життя, Ра давно мав би померти. Але якісь невидимі природні сили вперто оберігали його дух одвічної стихії, підживлювали енергією вистигаючу звірину кров і продовжували вік. Тож він, як і це лісове озеро, затято висковзував із пасток смерті. Втім, він же був не звичайним вовком, а вовкособом, а вовкособи живуть удвічі довше.
Жінка підійшла до озера, підступила аж до самої води, нагнулася і простягнула руку до старого човна, що вже більше нагадував чорну розсохлу колоду, аніж водний транспорт. Вовк злякався, що вона рушить далі. Тоді підступний сапропель просто затягне й поглине її, як уже сотні літ поглинає та перетворює на мул геть усе, що потрапляє до озерних вод, – опалі пелюстки лісових квітів, осіннє листя, сухий очерет, гілля дерев, мертві тіла гризунів, які весняна повінь вимиває з нір. Вовк підвівся, вийшов з-за куща. Дивно, але він не побачив страху в її очах. Жінка якусь мить дивилася на нього, ніби вагалася – підійти чи ні, а тоді повернулася і хутко попростувала зарослою, вже ледь помітною стежкою до узлісся.
2
Спочатку вона подумала, що то старий пес, якого хтось вивіз до лісу помирати: шерсть на ньому місцями повипадала й оголила на запалих боках латки з коротким сірим підшерстям, хвіст опущений, очі сльозяться. Автоматично потягнулася до лівого плеча – у місті вона зазвичай носила щось їстівне, щоб пригостити бездомного собаку чи кота. Але тепер сумки на плечі не було. А навіщо вона їй тут? Треба забувати міські звички. Глянула в голодні очі звіра й зрозуміла: це не вівчарка, а вовк. Страху не відчула, натомість у грудях ворухнувся жаль: напевне, бідолаха вже не переживе цю зиму.
Коли вона була ще зовсім маленькою, до них у дім потрапило вовченя. Воно нічим не відрізнялося від собачати вівчарки – таке саме потішне та грайливе. Здається, вона називала його Равликом, бо, скручуючись у клубочок, звіреня ховало носика під живіт так, що його не можна було побачити. Цілий день вона бавилася зі знайдою, навіть спати лягла разом із ним, міцно притиснувши до себе. А прокинулася – її Равлика немає. Скільки сліз пролила! Не хотіла ні їсти, ні гратися. Їй сказали, що вночі прийшла вовчиця і забрала свого маленького синочка, бо діти завжди мають бути з їхніми мамами. Ці слова змусили дівчинку замовкнути й задуматися. Якщо діти повинні бути зі своїми мамами, то чому вона без мами?! Це ж так несправедливо!
Цю несправедливість не можна було ні осягнути дитячим розумом, ні пояснити, ні тим паче виправити. Її можна було тільки відчути. І те відчуття вперше переповнило серце маленької дівчинки болем.
– Не засмучуйся так, – погладила її по голові бабуся Марія. – У неділю ми повеземо дітей зі школи до Ковеля і тебе візьмемо. Туди приїхав цирк, а в ньому виступають різні звірі: і ведмеді, і поні, і мавпочки…
– І вовчики? – перепитала з надією.
– Не знаю… – невпевнено промовила бабуся.
– Ні, вовки в цирку ніколи не виступають, – втрутився Лука.
– Чому? Ведмеді ж виступають…
– Чому-чому… Бо такі вже вони: скоріше помруть, аніж за шматок м’яса служити будуть, – пояснив Лука. – Вовк понад усе любить волю.
Хата зустріла такою тишею, ніби хтось заглушив усі звуки на землі. Це абсолютне мовчання якийсь час тиснуло на барабанні перетинки, а потім саме почало породжувати тремтливий протяжний і ледь-ледь вловимий однотонний звук. Здавалося, він виникає десь усередині голови та вібрує у вушних проходах. До цього також доведеться звикати. Зрештою, хіба не тиші та спокою ти, жінко, прагнула, коли добиралася сюди?