Після сніданку він садив її на ровер (ще й маленьке сідельце на рамі поперед себе припасував) і віз до школи – два кілометри від хутора до села та ще кілометр сільськими вулицями. Із настанням зими змінював ровер на санчата – тоді ставав її коником, який весело ігогокав на снігу. Траплялося, що навесні або восени старенький ровер виходив з ладу й вони йшли пішки – через поле, яке то синіло дрібним цвітом льону, то половіло колоссям, то сторожко щетинилося колючою стернею. З Лукою їй завжди було добре – він умів ставати дитиною і розумів свою Анну як ніхто, навіть коли вона вчинила якийсь несподіваний дітвацький вибрик.
У третьому класі її прийняли в піонери. Зазвичай приймали в день чергової річниці жовтневої революції. Вчителька сказала, що це найбільше свято. «Більше навіть за Великдень і Різдво?» – здивовано перепитала Анна. «Немає таких свят! То все старі забобони», – гостро відповіла вчителька. Анна прийшла додому, а там Лука хату білить.
«Сьогодні ж свято! – вигукнула вона. – А на свято нічого не можна робити».
«Завтра Дмитра, наш храмовий празник, – усміхнувся Лука. – А сьогодні… Сьогодні просто середа». Він махнув рукою і продовжив роботу, але з його вигляду Анна зрозуміла, що Лука думає інакше, ніж її вчителька, а йому вона вірила більше. Отже, жовтнева революція – ніяке не свято.
Лука не нав’язував своєї думки, не налаштовував Анабель проти того, що говорили у школі, хоч сам багато чого не сприймав. Він страшенно боявся за неї. Тому просто вчив усьому, що вмів і в що вірив сам. Учив тихо й терпляче. Вона ходила на піонерські лінійки, але з нетерпінням чекала на Різдво, виступала на шкільних вечорах, приурочених до жовтневої річниці й травневих свят, але обов’язково читала на ніч «Отченаш», промовляла разом із класом піонерські речівки, а вдома колядувала та щедрувала, хоч учителі суворо наказували учням не робити цього.
Лука говорив, що людина перебуває у своєму часі, як галузка всередині течії ріки – ізсередини мало видно, і щоб побачити, куди несе її потік, треба вибратися на берег і глянути збоку. Колись і вона, його Анна, все зрозуміє. Він намагався провести свою дівчинку поміж ідеологічними небезпеками та шкільними конфліктами, як досвідчений шкіпер корабель між підводними рифами. Але час від часу вона таки наштовхувалася на ті кляті рифи. Перше таке зіткнення сталося у п’ятому класі.
Так уже повелося в селі, що кожен новий голова колгоспу (а були вони зазвичай приїжджими) влаштовував свою дружину вчителювати – незалежно від її фаху. Скажімо, попередня головиха викладала німецьку мову, хоча до призначення чоловіка на посаду голови була обліковцем у рільничій бригаді й потім за вісім років учителювання так і не спромоглася закінчити заочний факультет російської філології.
Дора Голота разом зі своїм чоловіком навчалася на зоотехніка, а коли його направили очолювати Старолісівський колгосп, стала вчителькою біології. За цією імпульсивною фігуристою та яскравою брюнеткою із зеленими, як аґрус, очима мав би плакати Голівуд, натомість від неї плакали школярі. Михайло Голота, плечистий, головатий, схожий на молодого племінного бика, наплодив уже з десяток позашлюбних дітей – від ланкових, бригадирок, доярок, конторських працівниць. А красуня Дора так і не привела у світ довгожданого нащадка. Це доводило її до сказу. І що далі – то більше. Вона ненавиділа і чоловіка, і його коханок, і їхніх байстрюків, і шкільну біологію, а злість зганяла на школярах.
Приїхала Дора до Старолісів зі своїм статутом і вперто силкувалася підлаштувати під нього життя всієї школи. Вона чомусь люто ненавиділа народні пісні, називала ті «п’яними», бо їх, мовляв, співають тільки на весіллях і в п’яних компаніях. Зате навчила вчительку співів своєї улюбленої – про «городську» Машу, яка вже знає, що таке електрика й ходить на закупи до універмагу, та про недорікуватого селюка Ваню, який цього всього не знає і приїхав до своєї дівчини в місто у «новенькому» костюмі.
Цю дурнуватеньку пісню ще часів лікнепу у школі мусили виконувати на кожному святі. Змінювалися тільки Маші та Вані, які співали довжелезний занудний діалог, що обов’язково повинен був супроводжуватися бурхливими оплесками. Якщо школярі плескали не дуже голосно, Дора Борисівна ображалася і демонстративно покидала приміщення. Опісля цього діставалося на горіхи тій же вчительці співів, тож вона заздалегідь призначала групу «плескальників», які мали заводити глядацьку залу.