Цього разу приводом до зриву емоцій стали колядники. Вчителі, розіслані різдвяного вечора селом, склали довгий список усіх учнів, яких вдалося зустріти й почути. Наступного дня Дора, ініціаторка цього вчительського шпигунства, якого досі в Старолісах не бувало, викликала всіх колядників до дошки та розпочала процес покарання. Найбільше дісталося Іванкові Бунді, худенькому мовчунові, який завжди щось малював. Кожного Дора штовхала кулаком у чоло так, аби потилиця стукнулася об дошку, а Іванко відвернувся, щоб ухилитися від учительчиного кулака, і натомість боляче вдарився обличчям – із розквашеного носа зацебеніла кров.
Батька в Іванка не було, проте за нього заступився старший брат, який працював у місті, а у вихідні приїжджав додому. До класу прийшов директор школи, завітав навіть сам голова колгоспу Михайло Іванович Голота. Діти принишкли перед ним, як мишенята. Напередодні Дора наказала школярам мовчати про те, що було після Різдва, Бунда, мовляв, сам ударився головою, коли пробігав біля дошки. Тож коли директор запитав, чи бачив хто, як Дора Борисівна била Іванка, на весь клас піднялася лиш одна рука. І це була рука Анабель.
– Ти диви, яка тиха та скромна, свята та Божа, а проти вчительки руку підняла, – прошипіла Дора. – Ну, Баскаль, ти в мене ще потанцюєш!
З тієї хвилини п’ятикласниці Анабель Баскаль було оголошено війну. Шансів на перемогу в цьому поєдинку дівчинка не мала. У вчительки завжди знайдеться можливість виставити ученицю дурною, смішною, недоладною, нацькувати на неї своїх підлабузників. Коли Анабель вкотре повернулася додому заплаканою, Лука мовчки накинув кожушка й пішов до будинку голови колгоспу. Він ніколи не розповідав, про що розмовляв з Дорою Борисівною. Сказав лише:
– То нещасна жінка, яка хоче й інших навколо себе бачити нещасними. Хоче й робить. І ніколи вона не вийде з того зачарованого кола. А не вийде тому, що не знає однієї маленької таємниці: волієш бути щасливою, ощаслив тих, хто поруч, або хоча б одного того, хто поруч. Прости її, Анно, і забудь. Будь великодушною.
Після тієї розмови Анабель більше не чіпали.
Бабуся Віра. Її Анабель знала зі старої пожовклої від часу маленької світлини – тільки цей знімок дружини та син Ярко залишилися з Лукою після спалення українського села Сагринь, що нині на території Польщі. Та світлина згоріла під час пожежі. Лука дуже кохав свою Віруню.
Ма-Ма – друга дружина Луки, Марія Марківна. Її Лука просто обожнював. Казав, що це Марійка своїм коханням урятувала його, хворого на мокрий плеврит, комісованого з армії і відправленого додому помирати. Ма-Ма була вчителькою і часом критикувала Луку за непедагогічний підхід до виховання Анабель. По-перше, ну що це за панібратське звертання – Лука? Чому не дідусь? По-друге, він надто багато дозволяє дівчинці, треба бути вимогливішим, суворішим, дитину мусово підготувати до життя, а воно – не лагодзінка з медом. Лука віджартовувався: він ще не хоче почуватися старим дідом, тому хай Анна й надалі зове його на ім’я, а щодо суворості, то життя й справді такий учитель, що з часом виправить усі прогалини в його надто м’якому вихованні. Ще його Анні дістанеться і суворості, і вимог, і випробувань, а от такої любові – хтозна.
Марія Марківна, попри її непохитні педагогічні принципи, також була вельми доброю людиною. Вона мала хворе серце й померла, коли Анабель лише збиралася стати школяркою. Лука більше не одружувався, хоч кілька балакучих жіночок прибігали з села, пострілювали цікавими очима, пропонували допомогу та скрушно похитували головами: «Як же то хлопові самому давати всьому лад та ще й дитину ростити?»
– Краще жити з гарними спогадами, аніж з поганою половиною, – зітхнув якось Лука в спину особливо настирній молодиці. – Бо те, як тебе колись називали, що тобі говорили, любили тебе чи не любили – не минається, не зникає ніколи. Погані спогади можуть день за днем, ніч за ніччю висмоктувати сили, як вампіри кров, а добрі, навпаки, допомагають жити й дарують радість. А в мене, Анно, ось тут, – він приклав долоню до серця, – стільки гарних спогадівАдам. Коли він під час першої їхньої зустрічі назвав її Євою, вона намагалася заперечити. Подумала, що він, мабуть, помилився, сплутав її з іншою. А потім зрозуміла: Адам не помилився, він побачив у ній ту Єву, яку мріяв написати на полотні. Її це навіть потішило, полоскотало маленьке дівоче его. А потім… Потім вона закохалася в нього. Втріскалася по самісінькі вуха. І якщо йому хотілося, щоб вона стала Євою, ладна була нею стати. Не тільки на час роботи над «Євою з яблуком», а назавжди. Бути Євою для Адама… Яке це щастя!