Та слова словами, а діяння діяннями. Солоха голосно та пристрасно понарікала на долю, висловила їй, примхливій і несправедливій, купу претензій, а тоді, не покладаючись на неї, відважно пішла в атаку на дирекцію училища і поставила на вуха весь профком. Немає вже у списках учениці Анабель Баскаль? Як це немає? Чому немає? Ах, викреслена з огляду на смерть? Але ж ось вона, жива, хоч і не зовсім здорова. І вони просто зобов’язані відновити її в училищі та допомогти стати на ноги. Так, зараз вона ще якийсь час не зможе ходити на заняття, але десь же мусить жити. І стипендія їй потрібна, як нікому. Що означає: стипендію видають лише за успішність у навчанні, а вона три місяці не навчалася? А як вона могла навчатися? Та ви ще побачите, якою успішною вона стане. Вслухайтеся тільки, як звучить – А-на-бель Баскаль! Почули? То запам’ятайте це ім’я! Запам’ятайте, бо колись це обдаровання, може, не захоче після концерту навіть автограф черкнути таким безсердечним забувакам.
Чи то «забуваки» лише й мріяли про автограф від майбутньої зірки, чи зрозуміли, що рішуча та невгамовна Солоха дихати їм не дасть, якщо вони не прислухаються до її вимог, в усякому разі Анабель поселили в гуртожитку, виділили матеріальну допомогу й навіть видали талони на безоплатне харчування в їдальні.
Щоранку вона їздила до міської поліклініки на процедури. Після них довго блукала містом, приглядалася до автівок. Ніколи не цікавилася машинами, не розрізняла їх за марками та й чула про ті марки хіба що краєчком вуха. А тепер… Кілька разів надибувала на чорні автомобілі, щоправда, без синього полиску. А може, його й не було ніколи, того полиску? Може, то синє небо над селом так відбивалося у дзеркальній поверхні чорної черепахи на колесах або ж язиката Явдоха нафантазувала та від себе додала тієї синяви? Як же їй розпізнати саме ту, що була в Гайовому? Та й пальто з коміром і пижикову шапку її власник уже, мабуть, посипав нафталіном і заховав до наступної зими до шафи, а інших орієнтирів сусідка Тьохи не назвала.
Але якщо той різдвяний гість приїжджав до Тьохи додому, а після бійки відвіз нещасного до міста, то мав би ще хоча б один раз навідатися до того сумнозвісного закладу. Та й головний лікар… Якщо він навіть у святу ніч сам примчав на вимогу того містера Ікса в пижиковій шапці, а не прислав когось зі своїх підлеглих, то добре знав, хто телефонує, знав і мусив підкоритися. І про щось же вони повинні були говорити, домовлятися.
Автобус курсував до приміського села повз лікарню щогодини. Тепер Анабель після процедур поспішала на зупинку і прямувала до передмістя. Минав квітень. Затяжну мокву змінила ясниця. У невеликому садку навпроти специфічного медичного закладу, що ледь виднівся над високим сірим муром, уже перецвіла алича та забіліли вишні. Вона сиділа на лавці з облущеною фарбою, слухала гудіння перших бджіл над головою і дивилася на ворота. До них зрідка під’їжджали автівки, але у двір потрапити навіть не намагалися – зупинялися на моріжку під муром і стояли доти, доки їхні водії та пасажири не поверталися. Чорна лискуча машина, майже вдвічі більша за ті, що ховалися в затінку, і не пригальмувала – паща воріт сама розчахнулася і хутко проковтнула її, проштовхнула в нутрощі лікарняного подвір’я. Анабель кинулася до дверей поліклініки, розміщеної впритул до муру: через неї мала намір потрапити до лікарні, а звідти – у двір.
У поліклініці – вільний доступ до кабінетів. Але двері до лікарні – неприступна броня з маленькою квадратною кнопкою на стіні праворуч. Черговий визирнув на кілька секунд і то тільки для того, щоб порадити йти геть. Направлення на стаціонар у неї немає, супроводу медичного немає, дозволу на побачення немає, то чого, питається, дзеленькати?
Повернулася на свій спостережний пункт. Дочекалася, коли у воротах з’явилася чорна автівка, що вже виїжджала з двору. Через вітрове скло вгледіла чоловіка в темних захисних окулярах, на які буквально наліг козирок картуза в клітинку – точнісінько такого, як в актора Віталія Соломіна в ролі доктора Ватсона. Поки «Волга» виповзала з воріт, Анабель була вже на дорозі. Підняла руку, ніби просила підвезти. «Ватсон» і не збирався гальмувати – машина поїхала просто на неї, щосили вдарила бампером, відкинула на узбіччя і помчала далі, тягнучи за собою шлейф їдкого диму.