– Йоханий бабай! Жива! А я вже подумала, що ти врізала дуба. Клава допомогла Анабель підвестися, оглянула обличчя, навіщось постукала по колінах.
– Йти можеш? От і ладуньки. Голова, здається, теж ціла. Ні, ти точно в сорочці народилася. Він же міг тебе на фарш перетворити. Чи ти, може, сама взялася вкоротити собі віку? Чого було кидатися своїм нещасним молодим тілом під колеса, як камікадзе на амбразуру дзота?
До кого навідувався цей чоловік на «Волзі»? А дідько його знає! Мабуть, до головного. А то ще до кого? Ті, що машинами заїжджають просто під стіни лікарні, на її закриту територію, тільки з головним і балакають. А про що – звідки Клаві знати? Вона ж не агент ЦРУ і не місіс Марпл, про яку зараз серіал показують. І взагалі, тут не прийнято розбалакувати з пацієнтами, зокрема й колишніми. Жива? Ціла? От і йди собі, звідки прийшла.
Лівій руці не допомагали ні електрофорез, ні масажі – вона боліла й не слухалася, звисала від плеча, як мотузка. Соломія забила тривогу, змусила зібрати консиліум в обласній лікарні, а тоді повезла Анабель до Києва, на консультацію до столичного світила. Їм порадили лікування в Інституті професійних захворювань – туди, як з’ясувалося, нерідко потрапляють одержимі музиканти, які багатогодинними репетиціями надривають собі жили. Руки здебільшого врятувати вдається, але декому після лікування доводиться змінювати професію.
Саме такий вердикт оголосили й Анабель: ліва рука вже не буде такою, як була, її не можна перевантажувати, принаймні кілька років. Чутливість пальців також неможливо відновити стовідсотково. Невгамовна Соломія, на диво співчутлива та турботлива, зрозумівши складність ситуації, вже не нарікала на свою примхливу долю і тепер думала тільки про Анабель, яку треба було виводити зі стресу. Забрала її до себе додому, відпоювала заспокійливими трав’яними настоянками, годувала супом із фрикадельками, розповідала якісь житейські історії з оптимістичними фіналами. Не треба впадати у відчай: лікарі – не провидці, вони також часто помиляються. А якщо й так, то хіба на скрипці світ клином зійшовся? У житті є й інші, не менш цікаві заняття, а вибір професій просто безмежний.
Для Анабель цікавішого за музику не було нічого. Майже місяць вона перебувала в ступорі: не виходила з кімнати, пропускала обіди, не могла без сліз чути музику, що, як на зло, долинала з кожних дверей, з кожнісінької щілини – в училищі тривали заліки, майже щодня проходили звітні концерти. Соломія по кілька разів заглядала до кімнати, тяжко зітхала, мовчки зачиняла двері та йшла геть.
«Чого вона весь час заглядає? Що їй тепер до мене? Хай дасть спокій! Я ж її невдалий проект, розчарування, чергова підніжка несправедливої долі!», – сердилася Анабель.
Якогось дня Соломія прийшла з оберемком книжок. З гуркотом гепнула їх на стіл і щосили струсонула Анабель за плечі.
– Агов, спляча красуне! Вставай-но! Ось тобі цьогорічний довідник з екзаменаційними питаннями для абітурієнтів, ось – підручники, за якими треба готуватися, а ось – художня література за програмою. Ти ж, здається, любиш літературу? От і славненько. Вгамуй свої нерви, висуши сльози, перестань оплакувати себе нещасну та берися за роботу. Це ще не кінець світу. Не станеш знаменитою скрипалькою – це, звісно ж, мінус, але можеш стати, скажімо, гарною вчителькою – це плюс. Не будеш сама грати на сцені, зате слухати музику зможеш де завгодно, коли завгодно й скільки завгодно. Отож, мадемуазель Несміяно, усміхнися, і починаємо підготовку до вступу до педагогічного інституту. У мене на філологічному приятелька працює. Коли що, підсобить. Але краще, щоб не треба було отого «коли що». Ти сама впораєшся.
– Але це вже буде не моє життя, – мовила Анабель.
– Не городи нісенітниці, Анно-Анабель! Що проживеш, те й твоє – кожна мить, кожен рік, кожна справа. Не можна прожити замість когось, любити та страждати замість когось. Отож вище носа й уперед. Ти ж Баскаль!
Ох уже ця Соломія!
Того самого літа Анабель вступила до педагогічного інституту.
5
Вулиця у передмісті невелика, але ошатніша за пошарпаний центр. Новенькі котеджі з різнокольоровими дахами, акуратні італійські дворики, оформлені професійними садовими дизайнерами, високі чорні ворота художнього литва, камери спостереження. Видно, що район престижний, ще й з екологічним бонусом – за метрів триста від будівель зеленіє припорошений першим снігом сосновий ліс. Аби розшукати цю вулицю, Анабель довелося побувати і в архіві, і в міській раді, і навіть у районній редакції. Виявляється, від повоєнного часу цей присілок перейменовували тричі – щоразу на табличках з’являлося ім’я нового діяча, що відповідало духу історичного періоду.