Русява молодичка в синьому адідасівському спортивному костюмі – років під сорок, сіроока та пухкенька, мов дріжджова булочка, – здивовано подивилася на Анабель:
– Хромови? Які ще Хромови? Немає тут таких. Ви помилилися. Вона вже збиралася клацнути защібкою перед незнайомкою, та Анабель притримала хвіртку рукою.
– Зараз немає, але колись були. Ви ж, напевне, нещодавно тут проживаєте? Бачу, дім ще зовсім новий…
– Так, ми купили це обійстя п’ять років тому. Тоді тут стояв старий мурований будинок, ще польський. Колись, мабуть, досить престижний, а як на теперішній час… Сьогодні порядні сім’ї в таких уже не живуть. Тож хоч і сторгувалися ми за хату, насправді хотіли не її, а земельну ділянку під забудову. Прізвище бабці, яка продала хату? Вже й не пам’ятаю. Чи то Кравчук, чи Шевчук, чи Бондарчук, щось таке, з майстрами пов’язане, але точно не Хромова. Ні про яких Хромових ми нічого не чули. А ви їх чого розшукуєте? Рідня ваша?
Анабель показала журналістське посвідчення, яке зберегла на згадку, коли розраховувалася з редакції, і яке вже не раз ставало їй у нагоді під час пошуку інформації. Сказала, що має завдання зібрати матеріал про відому родину, яка залишила слід в історії, але була незаслужено забута. Господиня вмить пожвавішала, привітно всміхнулася, очі засвітилися цікавістю – їй, вочевидь, кортіло якось допомогти в такій важливій журналістській справі. Але як це зробити, вона не знала.
– Ви все-таки гляньте на свою купчу, там мусить бути написано, у кого ви придбали садибу, – попросила Анабель. – Може, та жінка, Кравчук, Шевчук чи Бондарчук, щось пам’ятає. Бо, за документами, Хромови виїхали звідси ще після війни. Ймовірно, саме вона оселилася тоді в їхньому будинку та прожила в ньому аж до вашого переселення.
– Якщо та бабця ще жива, – засумнівалася молодичка. – Здається, вона через те лише й погодилася продати будинок, що треба було лягати на складну операцію, а потрібної суми не мала. Ми їй добре заплатили – вистачило і на однокімнатну квартиру, і на лікування. Чоловік навіть сам підшукував їй житло, бо вона б його ще цілий рік шукала. А нам же треба було хутчіше.
– Не підкажете, де саме він його знайшов?
– Ні. Знаю тільки, що у спальному мікрорайоні біля якогось підприємства, але в якому?.. Не цікавилася. Можу в чоловіка запитатиЗа півгодини Анабель уже знала, що в старому будинку на цьому подвір’ї жила Якилина Григорівна Ковальчук і що придбала вона квартиру в районі, який обслуговує ЖЕК №2. Подякувала за інформацію, за яку вже можна було зачепитися. У житлово-експлуатаційній конторі запевнили, що генеральша Киля жива, здорова і при добрій пам’яті, та й іншим про себе забути не дає, постійно нагадує. Кілька днів тому приходила, найкращого сантехніка вимагала, бо на кухні вода з крана почала капати. Чому генеральша? Нібито чоловік її був генералом. Він помер давно, а його дев’яносторічній вдові доля, мабуть, доточила ще і його непрожиті літа. Мешкає бабця-генеральша сама, дотримується здорового способу життя – не в тому сенсі, що не п’є і не курить, а що налягає на фрукти, робить руханку та щоденний моціон у парку, а донедавна ходила навіть у танцювальну групу для тих, кому за п’ятдесят. А перестала відвідувати її не тому, що вальсувати стало важко, а через те, що з такими «зеленими» танцюристами їй поговорити нема про що. Вона колишня медсестра і знає, як про себе подбати. Але такої снігової хляпи, цілком імовірно, сидить баба Якилина перед телевізором і дивиться якийсь серіал про кохання. Дуже вона полюбляє кіно про любов.
Генеральша Киля і справді була вдома. Худенька, гостроносенька, із сивою балабушкою волосся на потилиці та вицвілими буравчиками безвіїх очей, вона відчинила двері й, не дослухавши, що їй казала Анабель, хутко подріботіла до телевізора, впала у глибоке крісло з високою спинкою, накритою мереживною серветкою, і вже звідти махнула рукою на стілець поруч:
– Сідай і дивись. Ще десять хвилин до кінця тринадцятої серії. Анабель глянула одним оком на турецькі пристрасті на екрані й перевела погляд на дерев’яний шифоньєр зі скляними дверцятами, розписаними хитромудрими, під золото, вензелями. Старий порцеляновий сервіз із синіми райськими птахами з позолотою на крилах і хвостах, кришталеві фужери на тонких ніжках, дерев’яна лакована скринька з наскрізною тріщиною на покришці, будильник із котячою головою над круглим корпусом, що давно вже забув про своє призначення показувати час, більше не водив очима й залишився, вочевидь, лише як пам’ять про когось чи про щось… Все виказувало, що колись Якилина Григорівна полюбляла дорогі дрібнички і головне – мала за що їх скуповувати.