Коли Даніель приїхав до села, назву якого навіть вимовити не міг, я була ще просто скрипкою. Тулилася до Даніелевого плеча, крізь шкіру речового мішка чула, як б’ється його серце.
Поява чотирьох французьких вояків неабияк наполохала молодь, яка зібралася у дерев’яній, пофарбованій на синє сільській хаті під новою солом’яною стріхою. Зазвичай молоде покоління сходилося на вечорниці (їх тут називають прадьонками) ближче до зими, коли завершуються осінньо-польові роботи й дівчата беруться прясти та вишивати, а хлопці щось майструвати. Цьогорічні ж затяжні дощі часто заганяли людей до обійсть, затримували роботу на полі та наганяли нудьгу. А молодим хотілось повеселитися. Втім, тепер веселитися зійшлися переважно дівчата. Хлопці – хто на війні, хто в лісі.
Пісня обірвалася на півслові: дівчата злякано посхоплювалися на ноги, готові чкурнути за двері, а кілька парубків стали ховати їх, затуляти своїми плечима від чужинців. Але Даніель і саксонці зупинилися на порозі, поговорили трохи поміж себе й привітно замахали руками, показуючи, що прийшли з добрими намірами.
– Гулять-гулять… Петь! Мы слюшать, – ламаною російською звелів Дані, весело стріляючи чорними очима по дівочих голівках.
Дівчата підкорилися тому наказові, проте повсідалися подалі від порога – хто за столом, під покутем, хто на дерев’яному ліжку за піччю. На довгій, від стола аж до мисника, лавці під стіною лишилися місця для несподіваних прибульців.
Кілька хвилин стояла тиша: місцеві вечорничники та непрохані гості роздивлялися одні одних. Сільських цікавили французькі мундири та мушкетони за плечима, саксонці продовжували пасти очима дівчат, а Дані прикипів раптом поглядом до дивного струнного інструмента, схожого на скрипку.
То, власне, й була скрипка, поліська «видовбанка», зроблена сільським самоуком із сухого стовбура груші. Інструмент не мав нижнього та верхнього дек, обичайок, резонаторів та інших елементів, властивих класичній скрипці. У шматку дерева було просто видовбано виямку потрібної глибини та ширини, над заглибиною натягнуто струни.
Самоуків у селі не бракувало. Чи не кожен парубійко, який підріс до пастушого рангу, вмів змайструвати з деревини сопілку чи трубу, «вабика» для приваблювання звірів і птахів чи очеретяного пищика. Але щоб виготовити «видовбанку», потрібні були і майстровиті руки, і неабияке терпіння, і чимало часу, якого в селізавше бракувало. Та й навчитися грати на такому інструменті не кожному вдавалося. Тож зустрічалася скрипка-«видовбанка» на поліських теренах нечасто й завжди привертала до себе увагу на сільських святах.
Про все це я дізналася пізніше, коли оселилася у Старолісах і наслухалася місцевих розмов. А тоді так само, як і Даніель, здивовано розглядала інструмент.
Юний скрипаль, ще підліток, угледівши Даніелеву зацікавленість, підняв свою «видовбанку» з колін, притиснув до грудей і гонорово торкнувся струн. Хотів здивувати дженджуристих вояків – а бачте, мовляв, як у нас уміють! Дивіться та вчіться! Звук пролунав трохи глухувато, ніби пташка спросоння скрикнула, потім вирівнявся, зазвучав вище й дзвінкіше. Хлопець весело притупнув ногою.
Даніель прислухався, кивнув головою, наче підтакнув мелодії, усміхнувся. Тоді хутко притиснув мене до грудей. Я аж затремтіла від збудження, коли він ніжно провів рукою по моїх граційних вигинах, ніби погладив кохану дівчину. А тоді торкнувся смичком струн – і моя душа завібрувала, заспівала.
Такої реакції слухачів ми ще ніколи не зустрічали. Вони дивилися з таким захватом, неначе на з’яву небесну. Даніель аж розцвів від такої уваги, видобував з мене мелодію за мелодією і весело стріпував чорним чубом. Бідний хлопчик! Він не здогадувався, що вразила цих молодих селян не його віртуозна гра і не мелодії класиків світового музичного мистецтва, про яких ті й гадки не мали. Їх приголомшила я! Моє прекрасне ялинове тіло, що аж пашіло червоним лаком, витончені лінії «стану», елегантні ефи, моя душа з унікальними вібраціями, що вихоплювалися з корпуса та робили звучання неповторним. Вони такого ще зроду не бачили й не чули.