Зате Анабель тепер не сумнівалася, що таємничий Казьо – брат Тьохи, старший від нього на півтора десятки літ. І що саме він приїжджав далекого різдвяного вечора до Гайового, а ще за місяць до того – на хутір. На його совісті пожежа та смерть Луки. І «червона панна» мусить бути тільки в нього.
На початку весни вона обов’язково з ним зустрінеться. Людина в місті – не голка в копиці сіна, щоб її не можна було знайти. Навіть якщо це місто – Київ.
6
Добігав кінця перший календарний місяць зими. А піщаний путівець між хутором і селом, уже більше схожий на стежку, ніж на польову дорогу, продовжував усмоктувати в себе холодні грудневі дощі. Подекуди, на суглинкових ґрунтах, які не пропускали воду вглиб, утворилися зеленкувато-жовті калабані. Вітер, притомившись, із розгону падав на них, зморщував застоялу поверхню у дрібні брижі й закидав її рудим листям, підхопленим у лісі.
Після повернення з Житомирщини Анабель жодного разу не полишала хутір. Не було потреби місити чобітьми багнюку до села: городини, закупленої у місцевого фермера, вистачить на всю зиму, припасів із продуктової крамниці – також, молоко, на яке налягала в перші дні, змінила на привезені з міста чаї. Та й не мала бажання з кимось зустрічатися – назустрічалася за роки роботи в редакції, на решту життя вистачить.
Безсоння, що почало мучити її ще влітку, у місті, не відступало й тут, діставало вже аж до самих печінок. Не допомагало ніщо – ні заспокійливі трав’яні настоянки з меліси та вересу, ні спеціальні вправи, ні медитація. Ночами дивилася у вікно, шукала очима зорі, сховані за вагітними снігами хмарами, перекладала з місця на місце спогади – намагалася упорядкувати їх, виструнчити в логічний ряд, відшукати якусь природну закономірність у всьому тому, що з нею відбувалося. Але ніяк не вдавалося вхопити за хвостик ниточку причинно-наслідкового зв’язку. Все переломилося якось враз, одного фатального грудневого вечора, і життя відтоді наче пішло паралельною дорогою. Але чому? Чому, Боже? Умиротворення, яке обіцяла втеча від міських марнот щоденних, не приходило.
Прислухалася до дріботіння дощу, до вітру, що видавав тисячі звуків – шепіт, зітхання, крики, стогін, жалісливе завивання, сміх… Звідки він їх доносив – з іншого краю Землі чи з якихось інших світів? Уявляла ті місця, з яких вітер розпочинав свою довгу подорож, і ті огроми територій, якими летів, набираючи моці, аж до маленького самотнього хутора на узліссі, щоб постукати в її вікно.
Перед самим Новим роком раптово вдарили морози, сірий дощ змінила біла крупа, а ту – густий лапатий сніг. До вечора чорне поле разом із грузьким путівцем і каламутними калабанями загорнулося у сліпучу білизну першого зимового покрову. Снігопад несподівано навіяв сон. Дивний, фантасмагорійний і щемливий.
Анабель опинилася у просторій спальні із широким бузковим ліжком-«аеродромом». На тумбочках обіч ліжка – лампи з такими самими бузковими абажурами, вочевидь, дібраними під колір атласного покривала. Сяючий візерунковий паркет, бежевий м’який ворсистий килимок біля ліжка. Білява жінка, немолода вже, але доглянута, випещена, з ніжною шкірою та світло-бузковим манікюром, у тонкій, майже прозорій піжамі, згортає покривало, акуратно складає його – спочатку вдвоє, потім учетверо, увосьмеро – і вішає на спинку ліжка. Тоді розгладжує долонями біле простирадло, підбиває дві подушки. Її рухи повільні й такі пластичні, наче фантастичні па у класичному балеті. Ось вона повертається до дверей, кидає подушку на ліжко, простягає руки перед себе. Щаслива усмішка задоволеної подружнім життям жінки. Кому її призначено? Хто це зупинився у дверях? Адам?! Адам… З оголеним засмаглим торсом, із вологою після душу та посрібненою роками чуприною, у світлих бриджах і домашніх капцях. Зачинив двері, обійняв жінку за плечі, розстебнув її тонку піжаму й кинув на тумбочку, поцілував груди – спочатку ліву, потім праву. Жінка тихо зойкнула. Пройшовся вустами по животу, опустився нижче.