«Завжди так розпочинав любовну гру. Досі нічого не змінилося», – подумала Анабель. Вона відчула, як раптом зануртувало її власне лоно, як солодка млість розлилася тілом, а з очей потекли сльози. Колись, ще за першої зустрічі, він витирав їх паперовою серветкою. А пізніше просто зціловував, спивав своїми гарячими вустами, неначе сонце росу на ранкових квітах.
Раптом Адам відірвався від Кет, підхопив її на руки й кинув на ліжко. А тоді повернувся і… Що це він… Що він робить? Адам ішов просто на Анабель. Вона затріпотіла, палаюче тіло рвонулося йому назустріч. Невже він відмовиться від Кет? Невже?.. Господи! Поверни мені його! Поверни, Боже! Я ж уже стільки прошу! Хіба я не заслужила?
«Єва тут, Адаме! Тут твоя Єва!»
Адам ішов до неї і ніби не бачив її. Дивився на щось, розміщене трохи праворуч. Не зразу здогадалася – на яблуко. Підійшов, узяв його з її долоні, навіть не торкнувшись до пальців, і зупинився.
«Я тут, Адаме! Твоя Єва тут!»
– Ну-ну-ну! – Кет сердито поглянула на Анабель, посварила тонким наманікюреним пальцем. – Силою не будеш милою. Відпусти його. Забудь. Він уже давно не твій.
Силою не будеш милою… Силою не будеш милою… Силою не будеш милою… Хтось наче цвяшка забивав у її бідну голову. Хіба ж вона коли силувала любити її, його Єву? Хіба хоч до чогось змушувала свого Адама? Тільки любила його сама. Любила кожною краплиною крові, кожною клітинкою тіла. Боже, як вона його любила!..
Адам повернувся до Кет. Вони обоє по черзі вгризалися в соковиту плоть яблука, обмінювалися відкушеними шматочками – передавали їх із вуст у вуста – і голосно сміялися. А потім кохалися. Довго та пристрасно. Це було нестерпно. Анабель відчула, як шалено б’ється її серце. Ось воно прорвало грудну клітку, вискочило з неї і покотилося до Адама. Під лівим соском, там, де воно щойно тріпотіло, запекла рана. Адам навіть не помітив, як її дурне серце востаннє притулилося до його грудей і розірвалося на тисячі дрібнюсіньких шматочків. Немов світлячки спалахнули в сутінках і згасли.
Анабель відштовхнулася від стіни, пройшла босими ногами по прохолодному паркету до дверей і покинула спальню. Надворі зупинилася, озирнулася на двоповерховий котедж, заглянула у вікно. Адам і Кет уже спали. Його рука лежала на її грудях. Пасмо її попелястого волосся згорнулося на його шиї. «Як сива змійка», – подумала Анабель. На стіні навпроти ліжка, там, звідки вона щойно дивилася на них, висіла велика рама, але полотна в ній не було.
«Це ж я… я щойно там стояла. Я… Єва… «Єва з яблуком», – подумала Анабель. Отже, вона стояла там понад два десятки років. Щоночі вони лежали перед нею, розмовляли, роздягалися, кохалися. Кет іще можна зрозуміти – для неї це просто картина, написана колись Адамом, просто жіноче тіло, біблійна діва. Проте для нього… «Я ж його Єва! Його Єва… Його… Як же він міг отак, переді мною, хай і написаною, але ж переді мною?..»
Прокинувшись, якийсь час не могла збагнути, що перебуває на хуторі, а не під вікном нью-йоркської квартири Адама. Сон стояв перед очима кольоровою фотографією. Здавалося, варто простягнути руку – і можна торкнутися до нього, відчути його на дотик. Не хотіла цього, боялася. Натомість «прокрутила» ще раз коліщатко сновидіння. Бачила Адама та Кет у їхній спальні, споглядала, як вони по черзі відкушують яблуко й передають відкушені шматочки з рота в рот. Як Кет свариться на неї пальцем і наказує: «Відпусти його!». Бачила та чула… Але нічого не відчувала. Нічого! Це просто приватне життя чужих для неї людей. Як у кіно чи в романі. Збурений шал стихій, що так довго вирував у ній, то погрожуючи поглинути та шпурнути в безодню, то знову відроджуючи яскраву ілюзію єдиного й вічного кохання, вщух і принишк. Поклала руку на те місце, через яке у сні вискочило серце, – рани не було. І болю, який мучив її стільки років, більше не було. Немовби його присипало рясним снігом чи розвіяло холодним вітром.
Витерла солоні сльози на щоках, повернулася на другий бік, зітхнула й ураз поринула в сон – як у криницю впала. Проспала аж до ранку – вперше за багато місяців. Коли прокинулася, побачила інший світ – первозданний і непорочний, білосніжність якого не позначив ще жоден слід, ні людський, ні звіриний, ні навіть пташиний.
7
Удень приїхала на своєму помаранчевому позашляховикові Киця. Привезла великий пухкий буханець свіжого хліба із місцевої пекарні, якусь допотопну короткоствольну берданку, з якої, мабуть, іще колгоспний сторож горобців лякав, і старі лижі з різними кріпленнями – праве ще заводське, а ліве вже саморобне.