– Проїжджала повз, дай, думаю, гляну, як там наша новоселка на хуторі прижилася. Бо ви, здається, не збираєтеся навіть показуватися зі свого таємничого острова. Сидите тут, як Робінзон Крузо посеред океану. Хоч би якогось П’ятницю завели собі – усе б веселіше було. Хоча де його в навколишніх селах знайдеш? А як і знайдеш, то що П’ятниця – то п’яниця…
Анабель подумки всміхнулася: авжеж, просто так проїжджала пані голова своїм помаранчевим «японцем»… Куди ж це можна їхати повз хутір через поле, зробивши такий гак від села? Хіба до лісу. Але Ніна Василівна нібито не виявляє жодного бажання рухатися в той бік.
– Не хочу вас лякати, але жити в такому ковчезі за два кілометри від крайньої сільської хати й не мати якоїсь хоча б завалящої «пукалки» – не зовсім розумно. Тож тримайте цей анахронізм під рукою, все-таки зброя. Мало хто може сюди забрести – чи двоногий, чи чотирилапий. Поціляти в серце або голову не обов’язково, але наполохати можна. Зброя, вона, знаєте, додає впевненості. А лижі – то мого сина. Там, де він тепер живе, навіть снігу катма. Оце говорили по скайпу, то просив хоч би пригорщу на подвір’ї набрати й показати. Кажу: приїжджай додому та й дивися скільки заманеться. Не може, каже, будівельна компанія не відпустить, поки контракт не закінчиться. Отака історія рідного народу. Мені лижі ні до чого – немає часу на лижню ставати, хоч колись дуже любила, навіть у районних змаганнях перемагала. А вам згодяться – до лісу навідатися чи й до села добратися. Минулої зими снігу по коліна було й цієї, Бог дасть, накидає. Сніг – то для врожаю добре. Та дорогу через поле ніхто прогортати не буде: у селі грейдера немає, доводиться навіть стежки на вулицях вручну, лопатами прокладати.
Ніна Василівна нагадувала Анабель колишню кураторку групи. Солоха, щоправда, була старшою, колоритнішою, до того ж темпераменту рідкісного. Але оця здатність зробити щось добре просто так, по-людськи, делікатно та ненав’язливо, наче вона й не збиралася цього вчиняти, от просто «проїжджала повз, дай, думаю, гляну». Хто для неї Анабель, яка чогось ні сіло ні впало припхалася з міста й усамітнилася на хуторі? Що їй, діловій жінці, у якої повно всіляких сільрадівських клопотів, до якоїсь дивачки, яка носа не хоче вистромлювати зі свого острівця, загубленого в полі, між лісом і селом? Дивилася на два сліди від протекторів «Тойоти» на снігу і відчувала ледь чутний лоскіт у грудях – немов якась малесенька колюча крижинка несподівано розтанула і розлилася по судинах літеплом.
Снігу щодень прибувало, а душа поволеньки скресала й заспокоювалася. Анабель постійно знаходила заняття, які дарували маленькі радощі й умиротворення. Із пластикової пляшки з-під мінералки змайструвала годівничку для птахів – вирізала збоку віконце, насипала на дно соняшникового насіння, улюбленого харчу синичок. Повісила ту прозору пет-хатинку на яблуні перед вікном – хотілося бачити, як прилітатимуть пташки. Колись прочитала, що з кожних десяти синичок узимку виживають лиш одна-дві, інші гинуть від голоду та холоду, якщо їх, звісно ж, не підгодовувати. Ось така пташина плата за любов до рідної землі. А ще згадала, як Адам годував цих жовтопузиків у парку – просто з долоні, як вони довірливо вмощувалися йому на плече та дзвінко цінькали про щось у вуха. У місті пташки не такі полохливі, звиклі до людей. Тут, вочевидь, не вдасться поспілкуватися з ними так близько. Але спробувати можна. Чому б і ні?
Спочатку з верхівки крони до нижньої гілки ніби дві жовті цитринки скотилися, обережно зазирнули до пластикової посудини, хутко вскочили до неї і розпочали соняшникову трапезу. Потім прицінькала зграйка із семи чи восьми особин, вишнурувалася в рухливу чергу – від пурхання туди-сюди з гілки осипався сніг.
Анабель під час кожного годування виходила у двір, ставала біля самісінького дерева – пташки хутко призвичаїлися, уже не втікали, мабуть, визнали її за свою. Якось зоставила годівничку порожньою, натомість простягнула долоню з насінням. Голодні синички покружляли над головою, здивовано позаглядали до хатинки, а тоді одна за одною просто на льоту стали хапати чорні насінини. Коли третього дня одна з пташин довірливо опустилася на долоню, Анабель відчула той самий лоскіт у грудях – наче ще один кришталик льоду розтанув.
Мабуть, пташиний телеграф розповсюдив новину лісом, бо слідом за синичками взялося прилітати й інше птаство, навіть усюдисущі та нахабнуваті «українські папуги» – сороки. Вони зчиняли такий скрекіт, що його аж до села чути було, іноді наслідували чиїсь голоси, навіть гарчати пробували. Вдавалося це їм дуже кумедно. Мабуть, отак скрекотухи намагалися проголосити себе господинями двору та відлякати синичок від годівниці, хоч самі, головаті та хвостаті, однаково пролізти в неї не могли. Віддавала їм рештки своєї їжі та дивувалася з їхньої винахідливості.