Він сердито бурчав, нарікав на нелегкий фермерський бізнес, із яким давно пора було зав’язати, набивав собі ціну, а ласими очима пас Анабель, роздягав поглядом і чекав, що вона раптом мило всміхнеться, почне просити: «А пошукай-но, Омельцю, по старій дружбі, – може ж, щось-таки десь-таки залишилося, для своїх відкладене. Я віддячу». Дуже вже йому хотілося, щоб ця гонорова пані, ґречна й неприступна, як Владича вежа Луцького замку, підіграла, заглянула йому, Омелянові Сорочуку, в його спраглі за жіночою ласкою очі. Та Анабель ні пари з уст, спокійно вислухала, мовчки кивнула головою, мовляв, гаразд, якщо так, то прийду завтра, і хутенько пішла до дверей його фермерського «охвісу».
– Що, вже йдеш? – якось раптово зм’як Омелян.
Середа вмить перестала кривитися на п’ятницю. На червоному, як помідор, обличчі Сорочука – неприховане розчарування. Чоловік не міг втямити, що сказав не так, чому ця золота рибка не клюнула на його приманку. Кинувся навздогін Анабель.
– Воно того… Не конче до завтра ждати. Мона й про ниньки договоритися. Зі знижкою і навіть доставкою, так би мовити. Я б увечері й привіз на джипі. Тобі ж там самій, певно, не дуже… То як?
– Ніяк! – відрізала і подумала, що й справді добре про всяк випадок мати вдома берданку.
Виручила Ніна Василівна. Підкинула Анабель на своєму «япончикові» до знайомого господаря в Гайовому, а звідти, уже з покупкою, – до хутора. Не допитувалась, навіщо їй стільки кісток і субпродуктів. Купила – то треба. Анабель була вдячна їй за таку рідкісну серед жіноцтва недопитливість.
Не хотіла приваблювати вовка до хати. Поїхала на лижах його ж слідами аж до узлісся і там поклала частину купленого – хай пригощається.
Та вночі він знову навідувався. Кружляв навколо хутора, сидів на подвір’ї. Може, не знайшов те, що вона йому залишала? Анабель поїхала по вчорашній лижні – «гостинця» не було. Чого ж він тоді блукає біля хати? Що його сюди притягує?
Увечері почула несамовитий чоловічий крик. Схопила берданку й вискочила у двір. Під вікном застиг переляканий Омелян, притискаючи до грудей чималий клунок. Перед Омеляном стояв вовк. Звір підступав до чоловіка – дуже повільно, ніби даючи йому шанс на втечу. Але той, перестрашений до смерті, наче приріс підошвами до снігу, не міг зрушити з місця. Анабель вистрелила у повітря і спрямувала берданку на звіра. Він зупинився, але не відступив. Це був той самий бачений восени старий вовк – із запаленими очима та сумним поглядом.
– Забирайся геть! Хутчіше! – наказала Омелянові.
– А мо’, до хати? Тут мнясо… Аж два кіло. Я зважив.
– Щоб ти та не зважив… Кидай його! Кидай і чеши звідси, поки руки й ноги цілі та голова на місці!
– Пусти до хати! Пусти, холера б тебе взяла! Тож справдешній вовк, а він не гратися сюди з лісу прийшов.…
– Не бійся – тебе не з’їсть, а через два кілограми м’яса ти не збіднієш. Кидай і втікай – я підстрахую. Інакше… От піду собі до хати, і хай він тебе розірве тут на шматки.
Омелян пожбурив від себе клунок і рвонув до автівки, залишеної біля хвіртки. Біг чомусь петляючи, по-заячи, немов замітав сліди чи намагався уникнути кулі. А коли вже відчинив дверцята, враз осмілів.
– Щоб моє мнясо йому поперек горлянки стало! Щоб його колька в бік заколола! Стріляй у нього, відьмо! Стріляй! Чого ти ждеш? Чи ви, може, заодно з ним? Авжеж, заодно. Бо то ще невідомо, хто він – справдешній вовк чи вовкулака проклятий! Може, любовальниця ти його? Га? Бо чого б це лісовий звір під хатою твею терся та у вікна заглядав? Мо’, зараз, тільки-но я поїду, він через голову перекинеться і хлопом стане? Нічого, знайдеться на нього й срібна куля. А ти спробуй ще хоч раз появитися в мене!