Вранці погодувала синичок і вирушила в дорогу.
9
Сірий чотириповерховий будинок-«сталінка» в зеленому районі столиці. Металеві двері з кодовими замками, різностильові вікна: у когось іще колишні, з пофарбованими на біле масивними дубовими рамами, у когось – сучасні, металопластикові. З тилового боку будинку – дорога зі строкатими вивісками та білбордами, перед фасадом – затишний двір з двома розписаними різнокольоровими графіті альтанками. Територію двору відгороджує від кількох приватних будинків сіра стіна. Анабель їхала сюди маршруткою від вокзалу майже сорок хвилин. Ще півтори години довелося чекати, щоб потрапити до під’їзду. Якийсь дідок, якому намагалася пояснити, що вона до хворої родички, котра не може спуститися з верхнього поверху, щоб відчинити вхідні двері, пронизав колючим підозрілим поглядом і відвернувся.
– Немає тут такої. У нас усі ходячі.
Тлуста жіночка з рудою кучерявою перукою і таким самим рудим, постриженим під лева з кучерявою гривою пуделем почала вимагати документи.
– Це, канєшно, не моє діло – чужі бумажки перевіряти. Але вахтерка вже скоро год як звільнилася. Государство нас кинуло, ні рубля не виділяє, а нам що ж, за щот своїх пенсій зарплату їй видавати? Таке неподобство! Ні учота, ні контролю – хто хоче, той ходить. Откуда я знаю, хто ви така? Тепер стільки аферистів і терористів розвелося, аж тєлєвізор страшно дивитися. А я бідна вдова відомого дєятєля. Хто мене защитить? Як не маєте документів – ідіть звідси, бо ще й міліцію покличу.
Анабель не хотіла ні засвідчувати свою особу, ні світитися перед мешканцями будинку, ні тим паче з’ясовувати стосунки з міліцією. Повернулася і знову зайняла спостережний пост в альтанці, в тій, що далі від під’їзду. Зрозуміла: треба чекати, поки із вхідних дверей з’явиться хтось із покоління, ще не враженого вірусом маніакальної підозріливості та прогресуючої параної. Та навіть цієї вранішньої пори, коли школи активно скликають на уроки «плем’я молоде і незнайоме», біля дверей, з яких вона не зводила очей, не з’явився жоден громадянин, молодший шістнадцяти років із учнівським наплічником за спиною. Промерзла до кісток, вона проводила поглядом то похмурого дідка, який уже повернувся до будинку з поліетиленовою торбиною в руках, то яскраво напомаджену кучеряву бідну вдову, яка несла під пахвою левоподібного пуделя, вочевидь, смертельно втомленого прогулянкою, то неприступного з вигляду чоловіка зі шкіряною текою в руках, який вийшов із під’їзду і зразу ж заховався у вишневій іномарці, що підкотила по його поважну персону аж до самих дверей під’їзду.
Та хто шукає, той знаходить, а хто чекає, той колись-таки дочекається. Нарешті до під’їзду підскоком підбіг хлопчак потрібного віку – років дев’яти. Анабель ледве встигла до дверей, поки малий діставав з-під куртки та притискав до кодового замка причепленого за шворку на шиї електронного ключа.
– Ти чого це не в школі? – запитала, ніби давним-давно знайомого.
– А в нас карантин. На одну половину класу грип напав, а друга вдома заховалася. Хай він спробує нас усіх познаходити! – весело відповів, коли вже обоє переступили поріг.
Разом піднялися на третій поверх. Хлопчина за кілька хвилин ходьби вискоромовив, що живе майже поруч, у сусідньому будинку, тільки по той бік вулиці, а йде до бабусі, яка допомагає йому підтягти математику, бо він з’їхав на вісімку, а тато з мамою зранку до ночі на роботі, їм ніколи займатися рідною дитиною та її уроками. З бабусею Женею живе його тітка Зоя, але в неї також дуже відповідальна робота й зовсім немає вільного часу. Тож за його оцінки відповідає лише бабуся.
Хлопчик натиснув кнопку дзвінка біля дверей ліворуч і озирнувся на квартиру навпроти, біля якої зупинилася Анабель.