Що Париж, що Староліси – люди в основі своїй скрізь однакові, всі з одного тіста зліплені: хочуть любові та ласки, когось ненавидять, чогось бояться. Мій червоний колір і тут породив купу чуток, ба навіть посіяв містичний острах. Поліське село, відгороджене лісами та болотами від збуреного війнами й технічними новаціями світу, ще й досі поклонялося духам природи і вірило в надприродні сили. Реальність у ньому тісно перепліталася з легендами та міфами, а християнська віра мирно співіснувала з язичницькими віруваннями у вовкулаків і перевертнів, домовиків і русалок та в усіляку іншу лісову силу й болотяну нечисть. Наступного ранку воно вже гуло розтривоженим вуликом. Казали: французький поручник хвалився, що навіть у бою не розлучається зі своєю скрипкою, бо вона зачарована, її не беруть ні кулі, ні шаблі. Дивувалися: як то так, щоб кулі скрипку не брали? Із вуст у вуста передавали історію про те, що скрипка нібито просочена дівочою кров’ю: дівчина до нестями кохала молодого француза, тож навіть після своєї смерті залишається поруч із ним, оберігає його.
Про те, що я чарівна, Даніель і справді сказав жартома. Його жарт упав на сприятливий ґрунт. Та нікого й не цікавило – правда це чи вигадка. Новина зі швидкістю осіннього вітру гуляла селом і зупинити чи спростувати її ніхто вже не міг. На одній вулиці говорили, що красуня дуже сумувала за хлопцем, коли він пішов на війну та не подавав звістки про себе, а як сум душу висушив, померла від туги. На другій, навпаки, – що юна красуня зрадила коханого, який її шалено любив, і той не простив їй цього…
Та все село сходилося на одному: щось у цій дивній скрипці є особливе, щось таке, чого не може мати звичайний шматок ялинового дерева зі струнами, – якась неземна магічна сила, якесь ворожійство, що надає «червоній панні» неймовірної влади над людьми.
Моя нібито чаклунська сила чомусь одразу впала на Устинку Михайлюкову. На прадьонках було так багато ще не засватаних дівчат, але саме між нею та Даніелем пробігла іскра, від якої вони обоє враз спалахнули. Ті два спалахи потягнулися один до одного й стали єдиним полум’ям, яке вже нікому несила було загасити чи розділити. А в хаті Михайлюків ще на Спаса сватам рушники пов’язали і вже до Устинчиного весілля готувалися. Хіба ж би порушила слово сільська красуня, розумниця та слухняниця мамина й татова, хіба ж би забула про свого нареченого й отак безсоромно витріщалася всенький вечір на смаглявого і чорноокого, високого і цибатого, як бусел, чужинського поручника, якби не скрипчине чаклунство-ворожійство? Та ніколи!
Даніель цих розмов уже не чув. Уранці, коли вони перекочовували від хати до хати, з вулиці на вулицю, мов клубки осіннього туману, він і саксонці сиділи за дубовими дверима сільської олійниці – зі зв’язаними руками та кляпами в ротах. Хтось дав знати Федорові, Устинчиному нареченому, про непроханих гостей, їхню дивну поведінку та залицяння до сільських дівчат. Федір з кількома односельцями полював на французьких вояків і здавав їх російським ратникам. Він вірив, що перемога Росії над армією Наполеона принесе відміну кріпацтва та автономію від імперії, а йому особисто ще й чималий шмат землі за особливі заслуги. Цього ж разу Федір вагався: чи не краще на місці розправитися з французом, на якого, кажуть, увесь вечір дивилася його наречена Устинка?
Це були не звичайні хлопські ревнощі. Устинка кілька років прислужувала у маєтку Косінських. Молода панночка ставилася до неї не зовсім по-панськи – вона вподобала кмітливу та вродливу сільську дівчину і навіть ділилася з нею своїми дівоцькими секретами. Потім Терезу відправили до Житомира у приватний пансіон баронеси Сабіни де Конті, де, крім російської та польської, вивчали французьку мову. Влітку, на вакаціях, Тереза взялася навчати французької й Устинку. Вона не приховувала своєї симпатії до Франції, зокрема й до Наполеона, який обіцяв створити Велике герцогство Варшавське. Устинка також перейнялася настроями Терези. Федір це знав, тож його ревнощі до французького поручника, який на прадьонках вигравав на своїй червоній скрипці та не зводив очей з його дівчини, мали особливий підтекст.
Три ночі ми з Даніелем і його попутниками провели в холодній олійниці. Четвертої хтось тихо відчинив двері. То була Устинка.
5
«Павук» приплітався щоразу з тим самим круглим кошиком. Мовчки викладав на стіл якісь харчі, зазвичай бульбу – в мундирах, недоварену та недосолену, черствий шматок хліба, квашені огірки, іноді кусничок жовтого сала, яке, вочевидь, вже не менш як рік тому було свіжиною, варене яйце. Всідався навпроти і дивився, як вона їсть, ковтаючи разом із його «делікатесами» сльози. Мабуть, відчував якесь особливе задоволення від того споглядання. Після вечері клав їй на долоню круглу пігулку й чекав, поки дівчина візьме її до рота. Анна навчилася ховати пігулку за щокою і потім випльовувати. Ще після першого разу, коли це крихітне коліщатко «вимкнуло» її, вона зрозуміла небезпеку, затаєну в ньому. Хтось дуже старається звести її чи то з розуму, чи зі світу.