– Ви що, до хромового діда?! – запитав так, наче Анабель збиралася у крокодилову пащу стрибнути.
– Чому до хромового? – перепитала малого.
– Не знаю. Так його бабуся Женя називає. Той хромовий дід ні з ким не вітається і нікому не відчиняє. Та в нього навіть дзвінок не працює. Якщо хочете, щоб почув, то стукайте кулаками. Або ногами. Або краще зовсім не стукайте, бо все одно не відчинить.
Малий чкурнув до квартири, з якої війнуло домашнім теплом і пахощами телячої печені. Анабель ще кілька разів постукала у двері, а тоді піднялася на півповерху вище й присіла на широкому підвіконні. Поспішати їй тепер було нікуди, тож вирішила сидіти доти, доки не з’явиться той клятий хромовий дід, той Казьо Хромов. Мусить же він колись вийти!
Вийшов аж у полудень. У старому пальті з добротного, але вже поточеного міллю сукна невизначеного кольору – чи то темно–сірого, чи линялого чорного, у нечищених шкарбанах без шнурівок і на босу ногу, в облізлій шапці зі жмуткуватими залишками колишнього хутра (невже та сама, пижикова?), що ледве трималася на круглій голові. Через праве плече перекинуто дивну ношу – бідончик літрів на шість-сім. Анабель думала, що такої ємності вже й на світі немає. Коли ще вона навчалася у школі, такі бідончики в селі були дуже популярними – у них носили молоко та воду, з ними ходили по ягоди. А ще на колгоспній фермі у великі бідони з герметичними покришками зливали молоко.
Дідок лівою рукою тримався за мотузку, прив’язану до цього закинутого на плече посудного анахронізму, а правою довго примірявся до одного, а потім до другого замка, поки нарешті втрапив у них ключами, прокрутив по три оберти, кілька разів смикнув за ручку дверей, ніби боявся, що вони все одно незачинені, й почимчикував сходами вниз. Бідончик маятником, з боку на бік, хилитався на його зігнутій спині.
«На вулиці такого можна за безхатька або за втікача із психлікарні прийняти. А він он у якому будинку живе, – подумала Анабель. – Цікаво, де Хромов того бідона роздобув і чого носить його за собою, наче в ньому скарб заховано? І скільки ще треба чекати, доки він повернеться?»
Чекати довелося недовго. Через вікно бачила, як старий повільно перетнув подвір’я і пошкандибав асфальтованою доріжкою до контейнерів зі сміттям, що стояли відразу за невисокою бетонною огорожею. Там і відкрилася таємниця допотопного бідона. Виявляється, до нього справді дуже зручно ховати «скарби», віднайдені на смітнику. Отже, у Казимира Хромова – синдром Діогена? Впливовий діяч із сонму небожителів став колекціонером мотлоху?
Коли відмикав другого замка, підійшла й мовчки стала поруч. Він знервовано смикнувся, навіщось обхопив обома руками бідончика, притиснув його до себе.
– Чого тобі треба? Пшла вон!
Очі колючі, напівпрозорі, як два відколоті від крижини кришталики льоду, але не безтямні – вороже та сторожко водночас просвердлюють несподівану гостю зацікавленим поглядом. Здається, чоловік намагається щось згадати. Десь там, на півкулях його мозку, вмикаються і вимикаються файли із прихованими записами дат, облич і подій. Нарешті згадав. У глибині зіниць наполоханим граком промайнув переляк і відразу ж заховався під опущеними повіками.
– Пшла, сказав!
– Дякую за запрошення! Ви дуже гостинні, товаришу Хромов! Справжній джентльмен! – усміхнулася, стримуючи дрож, що охопила раптом заклякле від холоду й довгого сидіння в альтанці та на підвіконні тіло.
– Я тебе не запрошував!
– То запросіть.
– Як рак за горою свисне!
– Ну, раки ще від зимової сплячки не прокинулися. А я не дуже прошена.
Анабель підійшла до хромового діда впритул, штовхнула рукою двері. З вітальні війнуло таким смородом, що її аж знудило. Відступила на крок, стягнула з шиї шарфика, затулила ним носа.
– А хай йому грець! Та тут же дихати не можна!
Згадала, що такими самими захаращеними, закиданими всіляким непотребом були сіни в сільській хаті Тьохи. Але в бідолашного Тьохи діагноз на його пласкому обличчі написаний, а цей… Колись такий успішний, такий всесильний, з такими зв’язками… Пижикова шапка, дороге авто, висока посада, престижна квартира в столиці… І нате вам – старечий синдром злиднів, чи то пак синдром Діогена. Але хто може знати, які сюрпризи приховує людський мозок? Патологія Казимира Хромова, – вочевидь, із тієї самої царини психіатричної, що й недоумкуватість «павука» Тьохи. Мабуть, в обох братів це генетичне, спадкове захворювання. А може, і якесь родинне прокляття.
Хромов замахнувся бідончиком. Удар припав на ліву руку, на ту саму… Анабель відчула гострий пронизливий біль. Але не від цієї допотопної металевої банки, напханої мотлохом зі сміттєвих баків і зі шнурком замість ручки. Болем спалахнула пам’ять. Вогонь блискавично помчав неначе підпаленим бікфордовим шнуром, вихоплюючи один за одним кадри з минулого. Ось вона прокидається і з жахом усвідомлює, що опинилася в пастці, у холодній норі… Ось у суцільній темряві, бо «кажан» погас, вибирається з погреба, щосили гамселить ногами та кулаками у двері й обдирає до крові долоні та зап’ястки об пробоїну в трухлявій дошці… Ось бреде по коліна в снігу до хутора, обходить навколо нього кілька разів і не розуміє, куди зникла хата… Ось розгрібає голіруч сніг на попелищі, і на наст скапує з її зранених пальців кров… Ось на сіні, що відгонить не ароматом трав, а димом пожежі, лежать червоні бурульки – її сукровиця, заледеніла на морозі… Ось у лікарняній палаті вона розбиває об стіну чорного радіоприймача, з якого прозвучало останнє інтерв’ю Луки й повідомлення про його та її трагічну смерть на хуторі ще сорок днів тому… Ось вона йде на процедури: спочатку у своїй міській лікарні, а потім у Києві, в Інституті професійних захворювань, і її ще зігріває надія, що травмовані й обморожені руки знову стануть такими самими, як колись, а чутливість пальців відновиться… Ось сидить перед лікарем, слухає страшний вердикт і сприймає його як засуджена до довічного ув’язнення вирок судді… Ось пополотніла Соломія трясе її за плечі та намагається заспокоїти, переконати, що на скрипці світ клином не зійшовся, у житті є й інші, не менш важливі речі…