Дістала із внутрішньої кишені куртки пістолет. Старенький «Макарко», списаний із користування уже майже в усіх пострадянських поліціях, дістався їй несподівано легко, навіть до конспірації не довелося вдаватися. Відставний міліціонер, на якого Анабель вийшла у пошуках зброї, і не думав запитувати, для чого та їй. Коли сказала, що купує про всяк випадок, адже живе сама на хуторі, тільки підтакнув: авжеж, ця марка якраз для самооборони й годиться, бо, хоч проста й безвідмовна, діє лише на короткій відстані.
Відстань між нею та мішенню справді коротка. По суті, її, цієї відстані, й зовсім немає. Пласке обличчя – просто перед нею. Вона прицілюється в нього, і воно враз стає зеленкуватим, драглистим, як у болотяної мари. Як же він тремтить за своє нікчемне життя! Як любить себе! Та зараз вона зробить те, що мусить зробити, заради чого й приїхала. А тоді…
Він схлипнув, повільно сповз по стіні на підлогу й сів, обхопивши руками брудного бідончика.
– Я знав… знав, що ти мене знайдеш. Але я не вбивав Луку. Він сам… сам, коли побачив, що його скрипка вже в мене… Баскаль забрав у мене дівчину, Марійку мою забрав… Вона пішла до нього. Від мене пішла. По-його вийшло. А я ж нічого, жив собі далі, жив та й жив. А він через скрипку… через оцю червону скрипку помер…
Забери її! Забери цю відьму червону! Казали ж мені, що вона заворожена. Казали, а я не вірив, думав, що то дурні забобони, а я ж атеїст. А ні, правда. Це вона мені мстить стільки років. Це через неї в мене все не так. Все-все не так, як мало бути… Тепер буде легше… Тепер, як ти її забереш… Тепер нарешті… Але ж я тебе тоді не вбив, тільки підсипав снодійного й до Тьохи відвіз… Тільки відвіз – і все! Ти жива. Тьоха тебе годував… Він навіть женитися на тобі хотів! Тьоха – женитися!..
Хрипкий сміх вирвався десь із-під притиснутого до грудей бідончика, заклекотів, забулькав і перейшов у божевільний регіт.
– Де скрипка? – запитала Анабель.
– Там, – махнув рукою поперед себе.
– Там – це де?
– Там…
Відчинила двері кімнати праворуч. Порожньо та голо, як у військовому боксі: аскетичне ліжко, два дерев’яні стільці, письмовий стіл, що припав сірим шаром пилюки, порожні полички книжкової шафи, прямокутні та квадратні, темнішого відтінку, ніж уся стіна, сліди на вицвілих шпалерах, вочевидь, від картин, які там колись висіли.
– Ні-ні, – запротестував Хромов. – Туди не можна. Не можна туди! То Кімова кімната… Він ще повернеться. Колись… повернеться…
Кімната ліворуч майже не відрізнялася від коридору. Такий самий безлад – пляшки, пакети, коробки, ганчір’я, клапті шпалер, старі дерев’яні карнизи, кілька надщерблених скляних ваз і погнутих абажурів… Усе це впритул до ліжка із засмальцьованим гуцульським коцом. Стояла на порозі того звалища й не відважувалася зайти. Де ж там шукати «червону панну?» Тим часом підвівся господар, зі злістю відштовхнув Анабель, відсунув завалене лахами крісло й відчинив нижні дверцята шафи.