Але ж я не священик, щоб відпускати гріхи. Я скрипка!
Він ріс у батьків єдиною дитиною. І все було тільки для нього. Йому здавалося, що навіть сонце на небі встає щоранку лише для того, аби світити Казикові Хромову, а заходить тому, що Казьо вже спить і більше немає йому, небесному світилові, на кого на цій маленькій земній кульці дивитися. Життя малого нарциса змінилося тоді, коли батька вперше забрали на війну. Її називали фінською, або ще зимовою. Батько поїхав з дому останнього листопадового дня 1939-го року, а повернувся у травні 1940-го. Мама після його від’їзду стала інакшою, зовсім-зовсім інакшою – не потурала більше так покірно примхам свого одинака, часто зникала з дому, іноді на кілька днів відводила його до бабусі Катерини.
Наприкінці літа Настя Хромова поїхала до татових родичів, нібито доглядати прооперовану Казикову бабусю Наталку, а повернулася вже взимку 1941-го, з маленьким братиком на руках. Казикові йшов п’ятнадцятий рік, він добре знав, як не любила мама свою свекруху, і здогадувався, що тато спровадив її з дому, щоб приховати від знайомих час появи дитини на світ. Тільки самі Хромови знали, що Артемко завеликий як для січневого новонародженого. Для чужих доступитися до немовляти було зась – воно й так хворобливе, а ще хтось, боронь Боже, зіврочить. Тож ніхто ні про що не здогадувався.
Іван Хромов, чоловік різкий і жорсткий, категоричний і гордовитий, душу свою перед людьми ніколи не вивертав, але й зраду жінчину простити не міг. Сімейний човник, на якому так затишно було колись Казикові, почало навсібіч шпурляти на хвилях скандалів. І невідомо, що б із ним сталося, якби не почалася нова війна – з німцями. Батько навіть на мобілізацію не чекав, першого ж дня пішов до військкомату, щоб записатися на фронт. Його відвазі дивувалися – він неначе загравав зі смертю. А вона то пригощала його кулею чи осколком, то відкидала вибуховою хвилею, але вперто відмовлялася забирати до своїх холодних володінь.
Повернувся Хромов з Другої світової одноногим і контуженим. Та все ж повернувся! І знову почув про походеньки своєї невірної Насті. Війна його багато чому навчила, але не прощати й любити. Щоденно тицяв дружину носом у її гріхи, як шкодливого кота у ним же зроблену шкоду. Проте від того вона ні розумнішою, ні вірнішою чи ласкавішою не ставала, навпаки, зовсім пустилася берега. Подейкували, що разом із ногою Іван Хромов залишив на полі бою і ще дещо, таке потрібне його ласій до любощів і значно молодшій за нього жінці.
Казик не знав достеменно, втекла його непутяща матуся світ за очі чи батько допоміг їй перебратися разом із коханцем до іншого світу. Він ненавидів матір відтоді, як удома з’явився Артем. Не любив і нещасного брата, який довго не ходив, іще довше не розмовляв, а коли заговорив, то не так, як це мав би робити хлопчик його віку. Тьоха став для Казика його соромом. Кажуть, що на похиле дерево всі кози скачуть. Бабусі Катерині, маминій мамі, жаль було й нещасне деревцятко, й кіз. Казика вона також любила. Але він відчував, що не так, як Тьоху, й аж нетямився: за що то любити малого дурника? Коли батьків не стало, бабуся перебралася до їхнього дому. Тепер вона просто порошинки з молодшого внука здмухувала.
Тільки-но на обрії зажевріло весілля Казика з полковницькою донькою, він вирішив запроторити Тьоху кудись подалі. Майбутня рідня не повинна була дізнатися, що в нього такий брат. А раптом передумають! А раптом злякаються, що це щось спадкове! А вони ж онуків хочуть.
Бабуся покірно сприйняла рішення старшого внука, мовляв, для Тьохи навіть краще буде в селі, на природі. Він відправив їх туди, де ніхто не знав ні їх, ні драматичної історії Хромових. Вибрав маленьке глухе село неподалік Старолісів, де після війни розпочинав свою «секретну» роботу. Звелів бабусі не афішувати Артема – у селі їх мають знати за її прізвищем Красько. На час тієї вимушеної депортації рідного брата та бабусі Казик уже був уповноваженим зі створення колгоспів і проживав у районному містечку. Після весілля перебрався до новенької квартири в обласному центрі. Перебрався – і викинув навіть із пам’яті Тьоху й бабу Катерину.