Після війни у волинських Старолісах Казимир Хромов накинув оком на молоденьку вчительку. Йому здавалося, що вона також небайдужа до нього. Принаймні Марійка від себе не проганяла, у своїй кімнатці при школі чаєм напувала, на танці до клубу з ним ходила (а танцювати дівчина дуже любила). Хтозна, чим би скінчилося те залицяння, цілком імовірно, що весіллям. Аж тут з’явився Лука. Немов із неба впав підточений хворобою скрипаль.
Чому вона вибрала його, сухотного та непоказного? Як можна було при здоровому глузді відштовхнути такого статурного й перспективного Казимира Хромова, на якого заглядалися всі дівчата, й одружитися із висушеним, як опеньок, здихлею, у якого, крім сина та скрипки, нічого й не було? Наче ножа хтось устромив у самісіньке серце Казика. Як же це так, що він, лейтенант Хромов, – нелюбий, відкинутий, а отже, зневажений? Не знаходив собі місця. Злість точила його, як іржа залізного цвяха. А що дужче злостивився, то більше переконував себе, що він і направду кохав Марійку та що в нього нахабно забрали його кохання. У нього! У Казика! Забрали!!!
Лейтенант Хромов, вихований в атеїстичній сім’ї, підкований на заняттях в інституті основами марксизму-ленінізму й озброєний ученням про матеріалізм, повірив у сільські плітки про відьмацтво «червоної панни», яка зачарувала Марійку та приворожила її душу до Баскаля. Сам собі соромився в цьому зізнатися, але ж повірив! Кілька разів навіть намагався викрасти й знищити ненависну скрипку. Та Лука так пильно оберігав її, що не вдалося.
Він одружився не з любові, а з вигоди. Волохата полковницька рука тестя впевнено підіймала його кар’єрними щаблями нагору. Це тішило Казикове самолюбство, зміцнювало його й так завищену самооцінку, давало змогу посісти зручне місце в суспільній ієрархії. Але не здатний до елементарної людської вдячності, він уперто мстив нещасній дружині за власну ж нелюбов. Навіть пізнє народження сина не змінило його ставлення до неї. Кім постійно нагадував Казимирові брата, якого він заховав у маленькому поліському селі та про якого навіть не згадував. Дружина згасала, а він жалів не її, а себе, і що далі, то більше причиною свого незадоволення життям вважав кохання, украдене звичайним сільським музикою Баскалем. Авжеж, виною всьому тільки він, клятий Лука! Тільки він і його скрипка!
Якби я була людиною, то сказала б цьому нещасному те, що зрозуміла за своє довге життя. Добрий чоловік і для некоханої жінки буде добрим. Бо кохання, ця юнацька пристрасть, це гаряче збурення крові та божевільне шаленство, яке штовхає в молодості на неймовірні вчинки та витворює неймовірні ілюзії, лише підсилює сутність людини, але не змінює її. Одружившись з Марійкою, він все одно був би недобрим. Із часом знайшлися б причини і для дорікань, і для байдужості, і навіть для помсти. Може, за те, що не зробив би з нею такої кар’єри, як із полковницькою донькою. Може, вона комусь надто привітно всміхнулася б. Може, не стала б ідеальною господинею і варила б не такий борщ, як йому хотілося б. А може, із часом стала б не такою стрункою, як у юності, або якогось дня одягла б сукню, яка йому не подобається… У таких, як він, для нелюбові та злоби виправдань багато. Мабуть, тонка Марійчина душа відчула цю його особливість, тому підсвідомо й вибрала Луку, а не його.
Якби я була людиною, то він почув би це з моїх уст. Якби він любив музику, то почув би це з моїх струн. Але ж я скрипка, яка тільки мовчала й слухала.
План помсти визрів у Хромова блискавично. Того дня він привіз до училища свого Кіма. Хлопець, його пізній одинак, розманіжений нещасною мамою, яка сподівалася заслужити хоча б синову любов, марив кінославою. Задатків для цього в нього – як кіт наплакав:
і зовнішністю не вдався, і талантом природа не обдарувала. Тож вирішено було розпочати із режисерського відділення в училищі, де його трохи підтягнуть і підготують, а там і до столичного інституту кінематографії можна буде податися.
Казимир Хромов ішов до кабінету директора, щоб засвідчити свою непересічну особу, і раптом побачив Луку. «Як же Баскаль постарів!» – подумав. А тоді ворухнулася чорна зловтіха: «Недовго ж він тішився своєю Марійкою. Так йому й треба!» Втім, зі своєю дружиною Казик прожив так само недовго. Але Баскаль усі ці роки любив, а він – ні. Його охопила така спопеляюча злість, що аж в очах потемніло. За лікоть Луки трималася світлокоса дівчина. Здогадався, що то його внучка. Не Марійчина, а лиш його, донька його покійного сина.