«А чому б і не залишити? Що йому до мене? Ти диви, який вселенський гуманіст!», – подумала Анабель.
– Гаразд, поїхали…
– Куди? – вона вперше глянула йому в очі. «Темні», – відзначила. Але сірі чи карі, не розгледіла, заважали сутінки й тінь від картуза.
– Куди?… А й справді, куди? Гм… Куди-куди-куди… Може, ти, Бароне, підкажеш, куди? Також не знаєш? Ото халепа… Та ні, халепі ми не здамося! Складаємо список адрес. Що там у нас за номером один? Звісно ж, поліція, бо в пані, як можна здогадатися, хтось поцупив не лише валізу, а й документи та гроші. Вгадав? Авжеж, вгадав. Так-так… Але ж якщо вона, тобто пані інопланетянка, і в поліції, як заведена, буде повторювати своє «не знаю», то цей візит нічогісінько не дасть. За номером два в нашому списку – готель. Але й він відпадає. Через відсутність тих таки документів і грошей. Третьою запишемо лікарню. Тільки ж кого із травматологів такої пори та ще й у суботу знайдеш у нашому любому сонному провінційному граді? Зостається лиш одна адреса – наша з Бароном. Ми живемо майже поряд, за кількасот метрів від залізниці, тому й виходимо на вечірні прогулянки вздовж колій. До того ж я трохи знаюся на травмах, хоч на лаври лікаря-травматолога й не претендую. Переночуєте, відпочинете, а завтра… Ранок покаже. То як вам четверта пропозиція? Приймається?
– А хіба є ще й п’ята? – спробувала всміхнутись Анабель.
– Агов! Інші пропозиції є? – чоловік визирнув з автівки, ніби й справді сподівався побачити чергу людей, які б навперебій викладали свої пропозиції. – Ну, немає то й немає! – Він нібито розчаровано стенув плечима, хряснув дверцятами й натиснув на стартер. – То як?
– Доведеться ризикнути, – погодилася втомлено.
– От і добре, пані інопланетянко!
Господи! Що вона говорить? Куди їде? Хто цей чоловік, який знайшов її у вечірньому тумані, на цій загубленій серед безконечних колій залізничній платформі? Звідки й навіщо він явився? Хто його послав? Який іще несподіваний поворот підготувала їй доля?
13
Тільки-но розплющила очі, капловухий рудий котисько, що волохатою грілкою тулився до її голови, спритно зіскочив з подушки, продефілював до дверей і штовхнув їх лапою. Не встиг ще котячий хвіст заховатися за дверима, як із-за них почувся докірливий чоловічий голос.
– Що, розбудив уже, рудий ледацюго? Авжеж, розбудив – з твого хитрого вусатого писка бачу. Хіба ж я не просив тебе не липнути до нашої гості, дати їй спокій і не вимуркувати на вушко всі свої нестримні котячі фантазії? Ну гаразд, що зроблено, те зроблено. А де їй умитися, зачесатися, не сказав? Звісно ж, ні. Це я мушу за тебе робити. І не заперечуй, не виправдовуйся, не муркай мені тут хтозна-що. Лютий! Геть лапи від тарілки! Ти мене чуєш?
Кіт голосно нявкнув, наче й справді заперечував господареві. Пролунав голосний дзенькіт (ніби покришка від каструлі впала), а за ним – кроки й енергійний стукіт у двері.
– Доброго ранку! Мій кіт говорить, що ви вже прокинулися. Це правда? Тоді час до сніданку готуватися. Всі вигоди поруч: з кімнати вийдете – одразу двері навпроти. Та в нас тут не Версальський палац, у наших апартаментах якби й хотіли, то не заблукаєте.
Оглянула кімнату, в якій так несподівано довелося заночувати. На всю стіну, від канапи й до дверей, – шафа, завалена книжками, втиснутими у два невпорядковані за форматом ряди, а зверху, на антресолях, накиданими стосами аж до стелі. За скляними дверцятами вузького пенала – полички із різних розмірів і кольорів дзвониками та керамічними фігурками. Цілком імовірно, що фігурки – це також стилізовані дзвіночки з прихованими в середині маленькими бовкалами (вона вже бачила такі). Мабуть, хтось у домі їх колекціонує. В ніші шафи – невеликий телевізор.
Опустила ноги на тканий хідничок – і біль у коліні миттєво нагадав про себе. Як же доклигати до тих вигод? Щойно та думка проскочила, як погляд упав на поставлені біля канапи милиці, а поруч з ними, на дерев’яному бильці, смугастий махровий халат.
«Це ж треба! Який передбачливий чоловік!» – подумала. Прошкутильгала до невеликого квадратного коридорчика, з якого круті східці вели нагору, – вочевидь, там була спальня (чи спальні?). А двері до обіцяних вигод справді навпроти, ще три підскоки на милицях – і вона біля них. Душова кабінка, умивальник, над ним кругле дзеркало та скляна поличка. На поличці – мило, зубна щітка, пінка для гоління, чоловічий дезодорант. Жодного натяку на присутність жінки. Прибрав усе, що могло б про неї нагадати, чи й справді живе самітником? Утім, що їй до того? Просто констатація факту. За стіною пронизливо засвистів чайник. Отже, кухня поруч. Авжеж, апартаменти такі, що не заблукаєш.