Коли сонце сіло, а пластини, які відлякували комарів, догоріли, всі почали розходитись по кімнатах. Толік зайшов у підвал. Він увімкнув у розетку пінбол, й індіанець у пір’ї засвітився. У дверях з’явився Анатолій Степанович.
— Ти знав, — сказав він, — що цей малий Славка на фронті, з яким Григорівна балакає, тиждень уже не звонив?
— Не знав.
— Погані діла, я думаю.
Толік змовчав. Щоразу, коли згадували тих, хто воює, йому всередині розливалося щось середнє між соромом і дошкульним ниттям, і щоразу, коли йшлося про когось, хто лишився в Україні, але на фронт не пішов, він жадібно слухав ці імена, наче вони його якось виправдовують. Ще й Анатолій Степанович зі своїм вічним жалем за ногою. Часом Толіку хотілось, щоб і в нього була така очевидна причина не бути на фронті, і від цього огида до себе тільки росла. Але цього разу Анатолій Степанович за ногу не говорив нічого. Натомість під’їхав до пінболу і сказав:
— Ану покажи, як у це грають?
Так Анатолій Степанович підсів на пінбол.
Помідори
— Толя, — почала Григорівна за сніданком, — курей ти не хочеш?
— Мені вашого Владіка і котячих невістки зі свекрухою хватить, — сказав Толік.
— А для чого тобі отам така бетонна дірка у дворі?
— Там був декоративний фонтан у хазяйки, поки вона могла його глядіти.
— А ти будеш робить фонтан?
— Григорівно, кажіть вже, що ви хочете?
— Я нічого не хочу. Просто по феншую вода отак на западі — це погана енергія. Висмоктує сили. Диви, який ти блєдний.
Феншуй Григорівні служив вірою і правдою, як надійний партнер, і завжди підказував те, чого хочеться самій Григорівні.
Мама ж якимось чином ніяк не вловлювала феншуйних маніпуляцій і про всяк випадок воліла слухатись рекомендацій Григорівни. Якби мама народилася в іншій країні, скажімо, у Німеччині, то зараз би мала з десяток різних видів страхування: життя, здоров’я, речей, тварин, хати, окремих цінностей у хаті (які тепер мусила всі покинути, включно із сервізом, що мав дістатися Ірусі у придане). Натомість мама укладала доступні їй угоди зі страхування у своєму розумінні: наприклад, періодично ходила до церкви, скромні заощадження тримала у валюті і про всяк випадок вірила у феншуйні перестороги Григорівни навіть тоді, коли Григорівна мала в них цілком чіткий меркантильний інтерес. Як от тепер.
Вона заходила здалеку.
— А помните, які помідори, коли починають везти з Херсона? — заговорила Григорівна. Її густі брови над зеленими очима смикнулись.
— Пахнуть, як золото! — казала мама.
— Я вирощував отакі, як кулаки! — Анатолій Степанович показав свій волохатий кулак.
— Тут таких нема.
— Те, що Толік возить із супермаркета, — то не помідори…
— На вид гарні, нічого не скажеш, — вела далі Григорівна, — але ж помідорами навіть не пахнуть.
Опинившись раптом головою родини з шести чоловік, Толік усвідомив, що закупи із процесу бродіння поміж полицями у пошуках того, чого б його зараз з’їсти, перетворились на індустріальні запаси їжею. І запах помідорів — це було останнє, про що він думав, закуповуючи на тиждень їжі, якої щоразу ставало на три дні.
— Та я думала, — почала Григорівна, — весна ж надворі, то нашо та дірка, да? Який ще фонтан? Земельки б — і кущів сім туди стане. Попідв’язуємо, пахнутимуть!
— Цього не буде, — сказав Толік.
Він вийшов надвір. На огорожі колишнього фонтана сиділа кам’яна жаба.
— Цього не буде, — повторив Толік жабі.
Жаба змовчала. Тим часом на кухні запанувала тиша.
— Не можна там воду, — сказала Григорівна і глянула на маму як на людину, яка сприйме її феншуйні висновки, — вода розбиває сімейні узи. Бачте, діти попередньої хазяйки навіть янголів не позабирали.
— Ну, скажем чесно, — заговорив Анатолій Степанович, — те, що Толя приносе із супермаркета, — то дійсно не помідори. Я от помню, якось в армії нас послали на помідори під Миколаїв. Там фермер збанкрутів і хотів хоть за щось помідори продать. Який то був запах! Отак ногою тільки на поле станеш — а вони пахнуть! Аж очі ріже.
— А мені байдуже, які помідори. Взагалі байдуже, що їсти, — сказала Іруся, позіхаючи.
Очі її за час у Толіка побільшали, вилиці загострились.