Мама принесла на стіл тарілку з помідорами.
— На, поріж, — сказала вона Григорівні.
Та глянула на помідори, взяла один, понюхала печально і поклала назад.
— Не пахнуть, — озвалась вона.
Толік вийшов з-за столу. Надворі починалася полуденна спека. Під оливу сховалась ящірка. Толік підійшов до кам’яної жаби на фонтані. Та, як і раніше, сиділа нерухомо. Він глянув на фонтан, згадав свого троюрідного брата, з яким колись ховався за шторами на якомусь сімейному святі. Більше у них спільних спогадів не було. Ніяк не вкладалось у голові, що отой шепелявий малий за шторою виріс, надів військову форму і загинув. Він тепер був героєм, а він, Толік, сидить і балакає з кам’яною жабою. Толік звик почуватись переможцем — він рано поїхав від мами, гарно вчився, вигравав олімпіади, отримав стипендію, рано знайшов хорошу роботу. Лузером він був тільки тому, що мама його вважала неприкаяним. Толік глянув своїми глибокими вологими жіночними очима на ящірку, яка визирала з-під кореня. Спека. Холодної води.
Холодильник Толік устиг купити сам — він був яскраво-зелений, з підсвіткою і виглядав у цій хаті як прибулець. Всередині, проте, цілком відповідав атмосфері, яку по собі лишила Марікармен: усе було складено у коробочках — якісь бульйони, кості, фарші, тісто, недорізані цибульки, зварені буряки. Пакетики-коробочки-плівки. Все те, чого Толік усе життя боявся. У холодильнику мав бути джин-тонік, авокадо і якесь запечене стегно, а з полиці на нього дивилась втомлена четвертина капустини на борщ.
«Славка — герой, — подумав Толік. — А я — лузер».
Він вийшов до вітальні. На столі стояла миска з-під салату. Григорівна розказувала черговий спогад, яку вона купила племіннику «рубашечку у зелений цвіточок». Толік сів за стіл і сказав: «Та садіть свої помідори».
Сором
— Толя! — мама театрально шепотіла за дверима. — Толя!
Як вона могла почути? Ніколи не варто недооцінювати мам — мама бачила під дверима смужечку синього комп’ютерного світла.
— Мамо, я сплю! — сказав Толік роздратовано.
— Толя, не пий більше кави, — шепотіла мама.
«Господи-боже, — думав Толік, — чого вона це каже вночі?» Він узяв чашку кави і поставив її за керамічного янгола. Янгол погодився її заховати за крильми.
— Ма, — Толік відчинив двері, — я тебе прошу, перестань мені стукати вночі, я працюю.
— Я не розумію, що це за робота. Вночі працюють фельдшери і таксисти, я тебе учила стільки не для того, щоб ти робив уночі. Люди інтелектуальної праці…
— Мамо, прошу тебе, спускайся до себе.
— Що там у вас случилось? — почувся голос Григорівни.
— Нічого! — крикнув Толік.
— Толя ночами п’є каву, — сказала мама.
— Так можна угробить серце, — озвалась Григорівна. Толік бачив її кучеряву білу голову внизу на сходах. — Нам на тренінгу…
— Боже, це не ваше діло, — закотив очі Толік.
Він давно вже не почувався так жалюгідно. Стояв у трусах в кораблики у коридорі і сердився на маму. Здається, востаннє він так підкреслено почувався невдахою, коли вибачався перед власною дівчиною, що потривожив, коли застукав, як та цілувалася з його сусідом по кімнаті. «Вибач — треба ж було таке сказати», — думав тоді Толік, йдучи вечірнім парком. А коли проаналізував, як жалюгідно він повівся, що пішов геть, дозволивши їм доцілуватись, і повернувся назад до кімнати, їх там уже не було. Сусід переїхав до неї за тиждень. Хай здохне в пеклі.
— Та вже би міг вночі не стукотіть по клавішах, — виглянула з кімнати Іруся.
Поліна вийшла в туалет. Вона просто кинула на Толіка погляд. Він живо уявив, який має вигляд в її очах: тонкі ноги, труси в кораблики… «Боже, краще вмерти», — подумав він, а потім подякував вищим силам, що Анатолій Степанович без ноги, а то і він би виліз до нього на третій поверх і почав би його виховувати.
— Від пробіжок, — сказала мама, зиркнувши на Толіка, — в тебе тільки худають ноги…