«Прекрасно», — подумав Толік. Поліна прослизнула назад у кімнату. На ній була довга чорна футболка. Він ненавидів усіх: і сестру, і матір, і Поліну, і Григорівну, і навіть Анатолія Степановича, який без ноги не виліз на третій поверх. Ненавидів, бо замість того, щоб бути на вершині свого життєвого успіху, він у трусах виправдовується перед мамою серед вишитих янголят і грибів. А ще серед усіх, хто вийшов у коридор виховувать Толіка, стояла Божа мати. Тільки він збирався виплеснути мамі свою ненависть, дивлячись на неї в її безглуздому зеленому халаті, на ці ноги, які він бачив з дитинства і об які терлися облізлі Зуся і Друся, на сережки, які вона, здається, не змінювала ніколи, як мама глянула на нього і сказала:
— Хочеш катлєту?
— Не хочу! — відповів Толік і гахнув дверима.
За дверима він видихнув, узяв телефон і ліг у ліжко. «Вже за це, тільки за це можна ненавидіти росіян», — встиг подумати він перед сном, і йому снилось величезне мамине обличчя, яке літає за ним і питає, чи хоче він катлєту, а потім брат, якого він бачив рудуватим малим, а потім на фотографії на тітчиному телефоні із чорною смужкою праворуч. Щоночі Толік сподівався заснути, прокинутись і зрозуміти, що все це йому привиділось, що немає у нього повної хати родичів-утікачів, що всі живі, що він щойно підписав договір про купівлю хати і не стояв у дверях, не відмахувався від катлєти.
Григорівна з мамою сиділи зранку за столом. Григорівна наділа салатного кольору халат в крупні червоні квіти. На колінах у неї слинився Владік. Біля маминих ніг лежала облізла невістка Зуся з розтуленим від спеки ротом, а Друся, чорна блискуча свекруха, сиділа на підвіконні, вмостившись за садовим янголям, і байдуже дивилась надвір. У мами з Григорівною були червоні заплакані очі. Раніше Толік спитав би, чого вони повсідались, як на поминках, а тепер змовчав, бо вони дійсно повсідались на поминках. Він помітив на столі дві пусті чарочки — значить, поминали.
— Добре тобі, Лідочко, — сказала Григорівна, — що в тебе хоч Толік тут.
Толік сів за стіл.
— Не біжиш сьогодні? — спитала мама.
— Не біжу.
— Правильно, бережи коліна. У твого батька коліна боліли ще змолоду.
Батька Толік майже не пригадував і мало про нього знав: він був із тих батьків дев’яностих, яких закрутив кудись вир, що утворився, коли радянська імперія пішла на дно. Не знав, що батько умів, що любив, зате знав досконально всі його болячки і чекав, що якась із них обов’язково з’їсть і його. А болячок, з маминих слів, той мав достатньо. Глибокі темні Толікові очі дивились у каву. Кава відтіняла синці під очима.
— Ти вже дорослий, — почала мама. З цієї фрази починалися повчання такого штибу, наче Толіку рочків три, — але я тобі ще раз кажу, що по ночах працювать — це потратить усе зароблене на те, аби лічити хребет і голову.
Хребет у Толіка був безнадійний давно. А голова ще наче держалась, хоч він зараз і підтримував її блідими довгими руками. «Пальці піаніста!» — любила казати бабуся. Бабусі більше нема. Зате є всі інші.
Толік промовчав про те, на що збирався тратити зароблене і на що натомість тратить — наприклад, на три тонни землі, щоб засипати фонтанчик з жабою і висадити там помідори.
— Мені би ще добрива якогось, — сказала Григорівна.
— Ми як під’їжджали сюди, — Анатолій Степанович заїхав знадвору, — я бачив ферму — там у них перегною, видно, хоч греблю гати.
— А знаєте, як по-рускі буде «Хоч греблю гати»? — спитала Григорівна.
— А ти звідки знаєш? — зиркнув Анатолій Степанович.
— Я колись для них на кораблі співала, багато узнала.
— То як? — озвався Толік.
— «Хоть жопой жуй».
— Все у них через сраку, — сказав Анатолій Степанович, — це нас і должно спасти.
— Ну хоч два відерця перегною, — повернулась до теми Григорівна.
Толік сумно подумав, що йому доведеться домовлятись про поставки гімна.
— Продукти тепер дорогі, — сказав Анатолій Степанович, — жалко, що ти таке маленьке купив, що ніде й картоплину кинуть, приходиться помідори садить у фонтані.
Толік оглянув хату, і його погляд зачепився на Поліні. Вона зайшла в кімнату і сіла в кутку дивана, втупившись в екран. Вони з Ірусею часто сиділи перед екранами і щось клацали, кидаючи одна одній коментарі. Під стелею крутився вентилятор. Зуся відкрила одне око і спостерігала за ним, маючи вигляд, наче її зараз знудить. Здається, Зуся так і не відійшла від довгої дороги. Мама в автобусі весь час поїла її валер’янкою і якимись снодійними. Від запаху валер’янки поруч захитувалася бульдожиха. Хазяйка бульдожихи сварилась із мамою, що «Чапу укачивает». Чапа слинилась і блювала. Але щойно Зусі переставали давати валер’янку, вона починала верещати на весь автобус. Тому перед пасажирами постав вибір: нявчання або блювання. Блювання бачили тільки сусідні ряди, а нявчання чув весь автобус, тому громада підтримувала блювання. Бідна Чапа. «Сказав би мені хто, — говорила мама, — що фізично під час війни найважче буде вивезти Зусю». Тимчасом Друся зістрибнула з підвіконня, підійшла до Зусі і чимдуж тріснула невістку по лобі. Зуся схопилась і вискочила надвір.