— Як тобі не стидно! — залементувала мама. — Вона ж тобі як дочка!
— У неї хоча б є невістка! — сказав Анатолій Степанович і загиготів так, що його волохате пузо усе затряслося.
Мама благально глянула на Толіка, а Толік просто встав і пішов робити собі другу каву.
— Да, — зітхнула мама, — ти знаєш, як уколоть. У Зусі хоч є невістка…
— Я б, Толя, тобі порадила, — озвалась Григорівна, — пити замість кави цикорій. Скажи, тут є цикорій?
— Я не знаю, — озвався Толік із кухні.
Він і так весь час мусив шукати якісь ніколи ним не бачені інгредієнти — то крохмаль, то мокрі дріжджі (які виявлялись не мокрими), то марганцівку, в якій Григорівна хотіла собі парити палець, вкушений надворі ящіркою. Григорівна дуже любила лікуватись і в методах лікування міксувала медичні препарати, народну медицину, заклинання і клікбейтні рецепти з інтернету.
— Толя, — питала вона, — в тебе є хазяйське мило?
— Таке підійде? — Толік показував спінене мило в диспенсері з авокадо.
— Нє-нє-нє, — махала Григорівна руками, — мені треба таке, щоб можна було натерти на тертку.
Толік волів не питати, що вона робитиме з ним далі. Тим паче, що хазяйського мила він не мав.
Після поради про цикорій Толік випив каву одним ковтком прямо біля кавомашини, сховавшись за своїм зеленим холодильником.
— Все одно пив каву, — сказала Григорівна, — шипіла ця машинка. Як вона може робити каву? Це якась хімія. А йому ще дітей мати! — вона стурбовано подивилась на маму.
— Господі, Григорівно, ну до чого вже тут діти!
— Ну, ти як знаєш, можеш йому нічого не казать, але кава для цього діла…
— Можна, будь ласка, хоч не обговорювати мою потенцію? — гукнув з кухні Толік.
Так, як мамі було дивно і соромно перед іншими сотнями тисяч, кого війна повиганяла з хат, що найважче їй далося нявчання Зусі в автобусі, так і Толіку було соромно, що його під час такого жахіття настільки вибішуватиме вплив цикорію на його потенційну фертильність.
Вай-фай
На хату зійшла ніч. Толік звечора пробрався до холодильника, узяв собі сиру і відніс у кімнату. Потім тихо приніс ще шматок хліба, ніж і помідор. Все це добро він сховав у шухляду робочого столу. Йому треба було здавати проєкт, але вдень, коли навколо всі сновигали, плакали, коли Іруся знов і знов кричала «суки!», а Поліна своїми вологими очима дивилася навколо, він працювати толком не міг. Сидів за компом, щось клацав, Анатолій Степанович постійно кликав і питав, скільки росіян полягло, Толік відказував, що апдейти тільки раз на день, і паралельно Друся вимогливо просила їсти, а Владік трясся так, що разом з ним наче трусилось повітря.
Цю атмосферу важко було назвати робочою. І навіть коли він закривався в кімнаті, то чомусь під двері приходив Владік і скавчав, поки важкою ходою у своєму черговому халаті не приходила Григорівна. Вона його ніколи не забирала мовчки, бо поважала Владікове право на скавчання і була певна, що спершу треба було його переконати не скавуліти. Владік не піддавався на вмовляння, а скавчав далі.
— Владічок, от нильзя, нильзя так! — казала Григорівна.
Владік пищав.
— Сукин ти син, Владічок, молчать!
Владік пищав. Їхні мирні, а потім все менш мирні перемовини тривали по десять хвилин, і Толік мусив бути їхнім закулісним учасником, поки в коридор не виходила Поліна і не казала Григорівні: «Григорівно, досить, люди, мабуть, працюють». А Толік за дверима не працював, а слухав переговори і дивився в стіну. Уявляв білу кучеряву голову Григорівни, темну як ніч, завжди заспану на седативах Поліну і слинявого пискливого Владіка. Тож працювати доводилось ночами, таємно їсти бутерброди, а потім пити багато кави під коментарі Григорівни і бігати під мамині обурення.