— Ти куди? — спитав Анатолій Степанович.
— Не виключайте щитка, це мені заважає працювати.
— От це ти, Толя, з малого отаким був, — сказав Анатолій Степанович. — Я ото в дворі, бува, кручу жигуля — усі пацанята з вулиці посходяться, крутяться коло мене, а мій рідний племінничок сяде десь у траві і сидить. Я тобі і гайку, і цвяха дам, а ти покинеш та йдеш кудись…
— Бува, крутив, — сказав Толік, — та ви з-під того жигуля не вилазили. Я ваші п’яти знаю краще, ніж лице.
— І от ти зовсім не цікавився, так і виріс отаким неприкаяним.
«Прекрасно, — подумав Толік, — неприкаяним. Всі живуть у мене, а я виріс неприкаяним». З-за плеча Анатолія Степановича виглядала Діва Марія у квітах. Толік вийшов.
З того дня Анатолій Степанович втратив сон і навіть трохи схуд. Він підсів на пінбол так, як колись захоплювався тюнінгом свого жигуля. Толік носив йому гайки, якісь гумки, контакти — все те, що він замовляв, а Анатолій Степанович тюнінгував пінбол. Толіку навіть якось захотілося написати Джорджу і показати, що його пінбол не тільки знайшов собі дім, а знайшов людину, яка у нього залюбилася і дбає про кожну зупинку залізної кульки, вивчаючи центр її тяжіння та альтернативні маршрути.
— Катає того шаріка, як маленький, — казала Григорівна.
Анатолій Степанович не зважав, він ніколи не соромився власних захоплень, навіть коли їх не схвалювала дружина, а вона їх не схвалювала завжди. Тому він, відволікаючись від усього, просиджував ночі в підвалі під торохкотіння залізної кульки і вбудований саундтрек з якогось давно забутого кіна.
Йшов двадцять восьмий день війни.
Владік
Толіковий режим дня і нічні зміни вимагали місцевого ритму — довгої сієсти. Він іще спав, як звідусіль почали лунати голоси. Переважно жіночі, але був і чоловічий. Йому снилось, що він десь біжить кропив’яними стежками дитинства, а його кличуть: «Толік! Толік!». А він тікає все далі і далі, збігає вниз, кропива жалить ноги, у сандалі залізають патички, а потім він ногою зачіпає змію, вона оповивається йому на нозі і лізе, лізе, а навколо, то з одного боку яру, то з іншого, крик: «Толік! Толік!». Але він знає, що озиватись не можна, біжить униз, звертає зі стежки у хащі, хапає гілляку і замахується на змію.
Толік прокинувся, не встигнувши вдарити, і виявилось, що він тримає в руці стебло дерев’яної троянди, а в ногах лежить Друся і лиже йому ногу. Якби ще мить — він би тріснув її трояндою і зруйнував би ту крихку довіру, що встановилась між ними. Голоси із поверненням до реальності не змовкли. Але кликали вони: «Владік!». Толік хотів було вийти на свій балкон прямо в трусах, але подумав, що там, мабуть, вже виїхав Анатолій Степанович, і він знову казатиме, що треба їсти, а мама додасть: «Ви подивіться на нього, а він ще бігає, худає!». Тому Толік надів сорочку і визирнув з балкона.
Анатолій Степанович сидів біля кам’яної жаби, гортав каталог супермаркету і періодично кричав: «Владік!». Він кликав без емоцій, просто вимогливо, чітко й розмірено, наче мав вбудований метроном. А жіночі голоси кричали більш розпачливо, з різним інтонуванням і надривом. Відчинилась хвіртка, і у двір влетіла Григорівна. Її салатний халат зверху приліпився до неї, бо вона упріла, а знизу віявся, бо вона постійно бігала і всюди заглядала: «Владік! Владік! Ко мнє! Ко мнє!». Владік був старий і родом з Дніпра, і в роки його цуценятства власники собак ще не підозрювали, що дресировані пси можуть розуміти українську. Було в цьому щось сумне і гомерично смішне, що Григорівна з людьми говорила українською, а зі своїм слинявим псом одразу переходила на російську: «Лєжать!».
— Ти б, дорогенька, заварила нам кавусі, — казала вона мамі, а потім кричала: «К ногє!», і Владік, трясучись, притискався до її шльопанців, знаючи, що це іншомовне гавкання звернене саме до нього.
Зуся і Друся ані на українську, ані на російську, ані на будь-які інші людські мови не реагували, зате чудово спілкувались із сусідським котом.
Одновухий смугастий кіт жив через дорогу і часом приходив у двір поговорити зі свекрухою і невісткою. Усі троє були стерилізовані, тому розмови крутилися навколо буденних речей: їжі, відпочинку, сімейних справ. Котяче спілкування викликало заздрість Анатолія Степановича. «Що то божа твар! — казав він. — Куди б не приїхало, а з любим може побалакати!» Хоча він дарма бідкався, бо міг мовою жестів знайти спільну мову із будь-ким, навіть зі службою газу, яка приходила відрізати Толіку газ, поки того не було вдома, і Анатолій Степанович якимось чином знав, скільки у кого з газовщиків дітей і по чом метр садового шланга.