— Владічок пропав! — залементувала Григорівна, побачивши Толіка. — Стільки його сюди везла, щоб він умер десь під колесами іспанської машини! Щоб його собаки іспанські роздерли! Щоб він іспанської щурячої отрути хапнув! Щоб він дороги додому не знайшов!
— Отак точно кляла моя покійна баба, — спокійно сказав Анатолій Степанович.
Владіка ніде не було. Мама попросила Толіка підійти до сусідів, де жив смугастий кіт. Це були єдині сусіди, бо решту вулиці займала скеля, а інші будинки тулились десь унизу в долині.
Толік хотів бути повелителем гори, і ця скеляста вулиця була одним із вирішальних аргументів, чому він обрав таки цю хату, що кишіла керамічними янголами. Він з дитинства хотів залізти кудись вище, де його ніхто не дістане: ні мама, ні Іруся зі своїми надокучливими подружками, де Анатолій Степанович не кликатиме блідого високого Толіка під жигуля, під яким смерділо машинним маслом, мокрим камінням, іржею й особисто Анатолієм Степановичем. Як виявилось, і ця хата була недостатньо висока. Всі його страхи дістали його тут і оселилися поруч.
Сусідами в Толіка була типова місцева пара: вони говорили так, що мама щоразу думала, що вони ось-ось розлучаться. «Не все у них слава богу», — хитали вони головами з Григорівною, але сусіди все ніяк не розлучались. Та й не збиралися.
Мама стояла в їхніх воротах і не могла пояснити, кого шукає. Вона навіть гавкала, але боялась видатися божевільною, тому казала спокійно «гав-гав», без реалізму. А Григорівна впала в істерику і могла тільки ридати. Толік підійшов до сусідської хвіртки і спитав, чи вони не бачили пса. «Ну як пса, — виправився він, — таке щось, типу, схоже на пса. Він старий, і ми боїмося, що він умре». Толік показав на телефоні фото Владіка, той дивився у камеру, на голові мав рожеву заколку. Сусідка сказала, що наче щось бігало зранку у них по садку і за ним ганявся кіт. Вона думала, що то кроленя. Ймовірно, то був Владік.
— Куди ти його загнав? — спитав Толік у кота. Кіт розтягнувся на сонці, потім встав, сцикнув на ворота і пішов у хату.
— Ясно, — сказав Толік, — як побачите — скажіть, будь ласка.
— Це у вас всі з України? — спитала сусідка.
— Ага, — кивнув Толік.
— Як там ситуація?
— Погано.
— Може, вам тісно, хай би хто переночував у нас?
— Кімнат достатньо, — сказав Толік, — але, звісно, тісно.
Толік все частіше, з перших днів війни, ловив себе на думці, що всі довколишні люди його вибішують просто через те, що у них все добре. Ці усміхнені обличчя, морозива, навіть сусідські сварки — він був певен, що вони сваряться не через ядерний конфлікт, що ніхто не кричить: «Господи, який ще сервіз, просто заберіться вже звідти!».
— Вам так пощастило, що ви можете їх прийняти, — сказала сусідка.
— Так, нам усім дуже пощастило, — відповів Толік і розвернувся йти до себе.
Вже біля хвіртки додому він зустрів Ірусю з Поліною.
— Ти бачив? Бачив? — Іруся показала екран телефона, там було фото розваленої квартири. — Це хата моєї колеги, — сказала вона.
— Капець, — відповів Толік і відчув щось середнє між ненавистю, страхом і соромом. Він так часто відчував цю суміш, що хотілося цьому почуттю вже дати свою назву. Загалом уявлялось, що війна — це дуже чорно-білі почуття: ось вам чистий дистильований жах.
Виявилось, що жах має сотні відтінків — жах із відтінком гніву, роздратування, а бувало, навіть любові. І коли війна підбиралася ближче, розвалюючи сусідні квартири, забираючи знайомих людей, з’являлося відчуття безнадії із присмаком адреналіну, наче сидиш на старті американських гірок. За це адреналінове відчуття, з яким Іруся показувала розвалену квартиру колеги, згодом ставало соромно. Адреналін вимивався, лишався просто тупий жах.
— Я виходжу зараз на зміну, — сказала Іруся, — пошукайте цього пса.
Анатолій Степанович завжди дуже сміявся, коли Іруся казала, що «виходить на зміну». В її випадку це означало, що вона відповідатиме на коментарі в інстаграмі. «Ото зміна, — сміявся він, — дивись, не перетрудися». Іруся просто піднімала брови і хмикала. Вона з дитинства була навчена не сперечатись із Анатолієм Степановичем.
— Мені теж є чим зайнятись, — сказав Толік, — окрім шукання собаки. Він сам прийде, це ж пес.