— А ти з матір’ю своєю говориш? — спитав Толік те, що знав тільки від сестри.
— В лютому востаннє говорила. Вона переконувала, що по моєму місту не б’ють. Що мені здається.
— Як же їй застилає, що і за дочку власну не боїться.
— Просто думає, що мені ввижаються їхні снаряди. Хіба можна боятися моїх видінь?
Толік дістав з кишені пачку цигарок.
— Будеш?
Поліна підняла брову.
— Не дивись так, — сказав Толік, підпалюючи цигарку, — це Рауль мені віддав пачку, як я пінбол забирав. Я не палю багато. Так іноді, під настрій. А зараз, якщо чесно, настрій такий весь час, що хочеться узять оцю всю пачку, підпалить разом і запхати у рота. А так то я знаю, що воно не нужне, тільки час жере і гроші, — Толік не міг спинити свою балаканину.
— Та кури собі, я тобі не мама.
— Бачиш, дожить до таких літ, — Толік вказав на себе, — і ховатись від мами по кущах з цигаркою.
— Треба кордони ставить свої, — сказала Поліна.
— Нині для всіх кордони скасували. Я й звалив за кордон, а зараз бачиш, як воно.
— Відстій. Як там казали? Пекло — це інші?
— А скільки ми чекали скасованих кордонів. Так треба було, щоб Путін бомби почав кидать.
— Так завжди. Всі бажання здійснюються в свинячий голос. Готуйся, — Поліна набрала в груди повітря і знову заверещала: — Вла-а-а-д-і-ік!
— У цього пса і так слабке серце, — сказав Толік і втоптав у глину недопалок. — Ти його цими криками доконаєш. Треба так.
Толік встав, витріщив очі і залепетав дурним голосом:
— Владічок, Владюся, хто це там у нас ховається?!
Владюся мовчав.
Доставка
Зникнення Владіка стало для цього дому черговою віхою. Після смерті племінника Славки Владік дав ще більше право Григорівні на помідори і пов’язані з ними маніпуляції. Вона не казала, що садитиме помідори для себе, а весь час наголошувала, що робить безтолковому Толіку добро, бо без неї він би до такого блага не додумався б. Яке дивне почуття жалю через чиюсь втрату — тобі від нього боляче й незручно водночас. Його хочеться хоч якось позбутись, будь-якою ціною. І помідорова грядка замість фонтана здавалась не такою вже й великою ціною. А ще Іруся казала, що робота в землі терапевтична. Толік змирився і купив землі з перегноєм з доставкою.
— У мене зустріч онлайн, — сказав він за сніданком, — мають привезти ваше гімно, розпишетесь там.
— Толя, — озвалась мама, — це не гімно, а гній.
— Та не гній, — перебивала Григорівна, — а перегній.
— Мені, якщо чесно, байдуже, — сказав Толік, — вони мають все розвантажити у фонтан.
Толік пішов нагору.
— Толя, — крикнула мама, — а як ми узнаємо, що це вони?
«Господи, — подумав Толік, — вони ж будуть з тонною гімна!» — але вголос сказав:
— Іру з Поліною поклич.
— В Іри зміна!
Анатолій Степанович засміявся. Він ніколи не втомлювався іронізувати над інстаграмними змінами Іри й Поліни.
— От це значить, якщо я піду напишу там їм матюків, то їм платитимуть за те, щоб вони мене успокоїли? — казав він на пояснення, де працюють дівчата. Ну, і десь так воно й було.
— Спитаєш — «тьєрра?». І покажеш мій документ. Я лишив біля входу, — сказав Толік і швидко пішов нагору, переступаючи через дві сходинки, що легко дозволяли його довжелезні ноги.
— Тьєрра, — повторила мама.
— Похоже на тер’єра, — сказала Григорівна. — Справимось.
Землю привезли вчасно — приїхали два чоловіки. Один із них назвав Толікове ім’я. Він мав на диво криві ноги і задишку. Інший був худим і спітнілим вже від вигляду мішків. Перегній був запакований у пластикові мішки по двадцять кілограмів. Кривоногий, важко дихаючи, поніс мішок від воріт до фонтана.
— Ліда, — сказала до мами Григорівна, — я боюсь, що йому зараз стане дурно.
— У нього хворе серце, — відповіла мама, — я тридцять два роки робила в лікарні бухгалтером, я бачу.
— У таку жару йому тоді не можна нічого носить.
З підвалу виїхав Анатолій Степанович. Очі його були червоні. Мабуть, знов до ночі шпилив у пінбол.
— У тебе вже ігрова залежність, — кинула йому Григорівна.
Анатолій Степанович глянув на вантажників:
— Одноногий я і то б впорався краще.
Мама тимчасом підтягала мішки з машини ближче до воріт. Вантажник-сердечник намагався їй перешкодити, але маму, яка хоче тягати мішки, ніколи не можна зупинить. Григорівна помагала висипати землю. Худий спітнілий вантажник із вдячністю дивився на Григорівну, як вона у своєму помаранчевому халаті, піддаючи коліном мішок, сипле землю у фонтан. Сердечник з не меншою вдячністю дивився на маму.