— Ліда, — крикнула Григорівна з мішком на коліні, — неси борщ!
— Де їх посадить? — підійшла мама.
— Давай надворі, чого їм у хаті товктись.
Мама кинула на вуличний стіл скатерку, а Григорівна винесла дві тарілки борщу, хліба, сметани й огірків.
— Нарєзку давай! — наказала Григорівна.
Мама принесла ще тарілку з сиром і хамоном.
— Пор фавор, — сказала Григорівна вантажникам.
Вони переглянулись між собою, усміхнулись, хотіли йти.
— Но, но, пор фавор! — повторила Григорівна й елегантно, а вона вміла працювати з авдиторією, взяла під руку кривоногого сердечника і всадила за стіл. Худий прийшов сам.
— Наливать я їм не буду, — сказала мама, — Іра казала, що так зараз уже ніхто не робить.
Анатолій Степанович, хоч і заздрив Зусі і Друсі, що ті завжди могли знайти спільну мову з котами будь-якої країни, за умілістю налагодити діалог з нічого не надто поступався котам. За допомогою жестів і зойків він розпитав у вантажників, скільки років їхнім дітям, розказав, що Путін хуйло, похвалив іспанський уряд, попросив зброї і запросив на партію у пінбол, як у них буде час.
Толік вийшов на балкон і глянув униз. Погляд його ковзнув на фонтан — той тепер чорнів землею. А потім він помітив, що гімновоз усе ще стоїть на дорозі під ворітьми. Він неохоче спустився вниз і крізь скляні двері побачив, що обидва вантажники їдять борщ, а мама з Григорівною сидять напроти так, як вони сиділи, коли Толік був малий. Ці погляди ні з чим не сплутаєш: вони слідкували, аби вантажники усе подоїдали. І щоб на стінках тарілок не лишилось навіть капусти. «А це ти кому лишив?» — сказали б вони вантажникам, якби вміли.
Толік шмигонув назад у хату і зачаївся за стінкою.
— Гав, — сказала Іруся. Вона сиділа внизу і строчила свої пости з коментарями. Толік сіпнувся.
— Вони їх обідом годують, — сказав він.
— Вони ще й мішки за них тягали, — хмикнула Іруся.
Так Толік опинився із засипаним землею фонтаном. «Хто б сказав мені, — думав він, лежачи ввечері із своєю таємною любов’ю Друсею, яка приходила до нього тільки вночі через балкон так, аби цього ніхто не бачив, — що я своїми руками заплачу за тонну гімна, якою засиплють фонтан». Кам’яна жаба на бильці фонтана, здавалось, нічого не мала проти.
Толік не тільки кинув звичку працювати ночами, а й кинув звичку працювати зовсім. Він ледь змушував себе імітувати діяльність, відсилаючи якісь випадкові імейли, а решту робочого часу присвячував вивченню калібрів, дальності артилерії та особливостям наведення ракет. Його знання цих технічних особливостей ніяк не змінювали ситуацію, від них тільки поглиблювалась блакить Толікових синців під очима. Єдиний, з ким він міг би підтримати розмову на цю тему, був Анатолій Степанович, але той останнім часом усе тюнінгував пінбол і часом просив оновити йому каунтер мертвих росіян. Він, точно як у східній мудрості, спостерігав, як перед ним пропливають цифрові трупи ворогів.
Толіку було незручно просити про відпустку. Та й відпустку на що? На цілоденне споживання новин? Може, просто поїхати кудись? Але яка різниця, який буде вид за вікном, якщо перед очима буде той самий екран? Часом він навіть думав, що таки запишеться у добровольці, але в глибині душі розумів, що на таке не наважиться, тому ніколи навіть такої можливості не згадував. «Воювати мають підготовлені професіонали», — казав йому колега на роботі, якому Толік побіжно згадав про своє відчуття обов’язку. І Толік змовчав, насолодившись на секунду цим виправданням. Та наступної миті на нього знов накотив сором, бо надто багато він бачив непідготовлених непрофесіоналів, які, на відміну від нього, пішли воювати. «Я не потягну всіх трьох і не виплачу тобі хату», — говорила Іруся, коли він щось казав про те, що з нього ніякого толку немає. Це примирювало із дійсністю на пару годин.
Григорівна тужила за Владіком. Вона соромилася своєї туги за собакою у той час, коли гинуть люди, навіть близькі люди. Увечері її охоплювали лють і біль, бо Владік не скавучав під Толіковими дверима, бо не треба було йому мити замурзану борщем морду і заколювати чолку на голові. У пропажі Владіка вона винила Росію і себе: «Не їхала б сюди — він був би вдома». Їй бракувало турботи про когось, і через це вона скочувалась у журливу болісну прірву, з якої не бачила виходу. Вона згадала за сусідчиного пса — коротколапого безпородного собачку з хвостом-бубликом. Сусідка із псом тепер жила в німецькій провінції, борючись із місцевою бюрократією. У мирні часи вони іноді вчотирьох гуляли з Владіком. Григорівна почала дзвонити сусідці, кидати їй гроші з пенсії на картку і вимагати, аби та купила псові «шось вкусніньке»: