— Ти йому сказала, що це від Владіка? Скажи чітко, щоб він знав!
Сусідка щось торохкотіла у телефон, а Григорівна наполягала на своєму:
— Все він знає і пам’ятає! Скажи йому, що це від Владіка!
Мабуть, вона казала. І є ймовірність, що пес із хвостом-бубликом щось розумів і, можливо, навіть згадував їхні мирні прогулянки з Владіком лісом, де Григорівна вчила сусідку скандинавській ходьбі, а тепер у той ліс не можна і поткнутися: там, де раніше головною небезпекою були кліщі, тепер було нашпиговано всім, що хоче тебе убити.
— Вони одібрали у нас цілий ліс! — кричала Григорівна у моменти особливої туги.
— Ми вже з тобою не доживемо до того, щоб пройтися тими стежками, — казала приречено мама. — Навіть якщо вони звідти підуть, туди ж ніхто не зможе більше прийти.
На місцях агентурної мережі у Григорівни майже не лишилось.
Там, де свині
— Непохована біда, — сказала Іруся, — осідає десь отут, — вона поклала руки собі під груди, — і не дає потім дихати.
Був ранок, усі зійшлися читати новини і снідати.
— Треба з ним попрощатись, — продовжила вона, ріжучи хліб.
— А мені, — озвалась мама, — соромно тужити за собакою, коли помирають люди.
— Може, й мені соромно, — озвалась Григорівна, — але ж воно саме…
— Ну, хай кожен скаже якийсь свій спогад про Владіка, — сказала Іруся, навчена психологічним технікам. — Я, наприклад, любила його безпомічність перед кицьками.
— Хіба це щось хороше? — спитав Анатолій Степанович.
— Ну, мені подобався його оптимізм, — відказала Іруся, — він же знав, що у чесній битві йому невістку зі свекрухою не перемогти.
— Особливо свекруху, — озвався Толік.
— Особливо її. Але при цьому, — Іруся виглянула надвір, наче шукаючи очима Владіка, — він щоразу гавкав на них, як вперше, і в очах його читалася певність у тому, що кицьки його вважають за загрозу.
— До речі, да, — сказав Толік, — його впевненість у собі заслуговує на повагу.
Григорівна затулила обличчя руками.
— Ну, ти чого…? — питала мама.
У цій родині не вміли говорити слів співчуття. Ні про собаку, ні про значно більші втрати. Найпросвітленіша була Іруся. Її цьому навчили за гроші.
— Ма, ну, давай ти.
— Та що я скажу? — підняла очі на Ірусю мама.
— Ну, щось та скажи.
— Я любив, як він їв, — озвався натомість Анатолій Степанович. — Ото вимажеться увесь, зубів половини нема, а ще просе.
— Я його умивала, — зітхнула Григорівна. — Хто його умиватиме?
— Боюсь, що ніхто, — мовив Толік. Іруся зиркнула на брата.
Григорівна знов затулила лице руками.
— Я чолочку його любила, — непевно сказала мама, — руками тронеш — а воно як вроді дитина. Іро, в тебе таке волоссячко було маленькою. Я його заплітаю, а тебе згадую.
— Дякую, мам, — сказала Іруся.
— Мені Владік не подобався як особистість, — озвалася Поліна, відірвавшись від екрана свого телефона, — але він її не приховував. Як боявся — трусився, як бісився — витріщав очі й гавкав. Не було в нього ніякого лицемірства. Як у нас всіх.
— Легше стало? — спитала Іруся Григорівну.
— Не знаю, — зітхнула та і краєчком свого халата витерла в кутику ока. Не фарбувалась вона тільки перші два тижні війни.
— Ефект прийде не зразу, — сказала Поліна.
Толік піднявся йти до себе. Він ніколи не міг просто пройти хатою — пересування по дому нагадувало радше ходьбу з перепонами. Як він не старався пройти непомітно, його все одно хтось гальмував.
— Толя, — казала мама, — ось візьми цю каструлю, постав на верхню полицю в холодильнику.
Толік брав каструлю, йшов на кухню, відсував з верхньої полиці усе зайве.
— Оцю коробочку подай сюди, — казала мама, — вона мені треба. А нє, — дивувалась вона, заглянувши в коробочку, — спортилось.