У коробочці плавало щось мутне.
— Ось на, понюхай, — просила вона його. — Тобі воняє?
— Я не знаю, як воно мало пахнути до того, як спортилось.
— Це я квасолю замочила. Скисла?
— Мам, я не знаю.
— Толя, ну ти як маленький, понюхай, чи воняє кислим.
Потім мама викликала комісію з незалежних експертів, найчастіше Григорівну, вони нюхали, встановлювали, чи скисло, і аж потім відпускали Толіка, котрий нарешті ставив каструлю нагору, закривав холодильник і знову крався до сходів.
— Толя! — гукав Анатолій Степанович, і Толік думав уже не озиватись, уже навіть доходив до середини сходів, але тоді все ж його гризла совість, що це його одноногий дядько, і він вертався назад.
— Ти не знаєш, де батарейки од цього радіо? — Анатолій Степанович добрався до коробок у підвалі, де в Марікармен, царство їй небесне, зберігались усякі речі, які комусь колись знадобились би, на її думку, хоча Толік мріяв, аби вона їх викинула задовго до того, як до них дістався Анатолій Степанович і почав їх ремонтувати, сортувати і розглядати.
— Я не знаю, де батарейки.
— Як будеш в магазині — купи отаких, візьми ось собі, запиши, які.
— Я запам’ятаю.
— Знаю-знаю, як ти запам’ятаєш, ти малим по десять раз у магазин мені бігав, бо не годен був розібраться, яку лампочку взять.
І тільки Толік хотів йти, Анатолій Степанович додавав:
— А, чекай-но, точно, лампочки! Ходи ось за мною!
І Толік терпляче йшов за дядьковим візком, поки той своїми волохатими жилавими руками крутив колеса поміж меблями до виходу надвір, потім по доріжці…
— Дядьку, — молив Толік, — ну просто скажіть мені!
— Та то швичче показать… — бурмотів дядько і повільно й вперто доводив зворотне.
Доїхавши нарешті до пункту призначення, який йому нагадала, наприклад, лампочка, Анатолій Степанович починав:
— Отут, дивись, із землі, — він перехилявся і починав порпатися в кущах, — стирчить кабель…
— Та я знаю, — гиркав Толік, — він неробочий.
— Так подзвони хазяйці хати, хай зробе, бо так не годиться.
— Дядьку, вона вмерла.
— Погані діла, — зітхав Анатолій Степанович і лишав Толіка до наступної своєї знахідки, якою, на його думку, негайно мав зайнятися племінник.
Толік заплющував очі, вдихав-видихав і знову крався до сходів.
— Толічку! — кричала Григорівна. — Ану перестав сюди оцього фікуса! — вона стояла із фікусом в її зріст.
— Григорівно, я надірвусь.
— Так ти ж спортом займаєшся! — пхекала вона, а тоді сідала навпочіпки коло горщика і показувала Толіку, як саме треба тягти фікуса, щоб не надірватись, показово вигинаючи спину і випираючи свій усіяний квітами зелений зад.
Якось, коли Толік після численних перепон вже майже дійшов до своєї кімнати, його перестріла сестра і, було, відкрила рота щось сказати, як Толік визвірився:
— Та, бляха, я дійду колись до своїх дверей чи ні? Скільки мене можна чіпати?!
Іруся тоді з розумінням замовкла, а за десять хвилин, коли Толік вже віддихувався у себе, прийшла його повчати.
— Нам усім зараз нелегко, — казала вона, — всі ми не там, де хотіли би бути, всі ми втратили своє звичне життя.
Толік кивав, розумів, що вона каже правду, але про себе думав, що не встиг ще це життя навіть набути, а вже втратив, і знову його заливало соромом від своїх нікчемних проблем. «Навряд, — думав він, — люди, які уявляють війну, розуміють те, як їх біситиме дядько, що порпається в кущах, шукаючи неробочий кабель, чи тітка зі своїм фікусом». Іруся пропонувала братові сесію з психотерапевтом, але він мовчки відмовлявся, намагаючись не сказати вголос, що його проблеми зникнуть рівно тоді, коли всі вони звідси заберуться, лишивши його наодинці із керамічними ісусами.
Дійшло до того, що Толік купив собі на другий поверх драбину, щоб ні з ким не зустрітись у коридорі. Він приставив її до задньої стіни дому, зарослої бугенвілією, і ліз до власного вікна, як злодій, поки в його голові роїлись думки: «Чи міг я колись уявити, що як переселюсь у власну хату, то лізтиму до себе через балкон?». Щоб відігнати цю дошкульну думку, він почав примовляти на кожну сходинку старого дитячого віршика: «Ліз пан по дра-би-ні та й упав там, де сви-ні…». Бугенвілія чіплялася за Толіка, лишаючи по собі яскраві рожеві листочки у волоссі на ногах.
І як тільки він долізав до екрана — там завантажувалась сторінка новин, і знову калібри і дальність, тривога.
— Бачили? Житомирська область! — кричала внизу Іруся. Кожен тоді втуплювався в телефон і починав писати усім, хто був, проїжджав чи служив у Житомирській області. Озвучувала це тільки Григорівна: вона так і не пройнялась месенджерами, і коли їй треба було щось написати — відсовувала від себе подалі екран, хмурила брови і проявляла своє друге підборіддя.