— Таня! Таня! — кричала вона. — Як ви? Ще не чули? То у вас! Чуть було? Таня!
Толік тоді заплющував очі і стогнав кудись у стелю. У ці моменти йому було незручно за власне роздратування на них усіх і його як ніколи тягло до драбини.
Григорівна висунула теорію, що Толік — алкоголік і в коморі на задньому дворі ховає випивку, тому тікає туди в особливо стресові моменти.
— Ой, нє, — казала мама. — Він, мабуть, курить.
Поліна знала, що курить Толік у лісі, а Іруся нишком зайшла на задній двір і в заростях бугенвілії роздивилася дерев’яну драбину. Без вагань вона нею скористалась і до напівсмерті перелякала Толіка, явившись у нього на балконі.
— Толічку, — сказала вона, коли він відчинив їй двері, — ти ж завжди хотів родину? Правда? Хотів собі хату?
Толік часто уявляв, як стане старий і сивий, сидітиме десь у хаті на дивані, а кругом бігатимуть діти, човгатимуть ногами старі, точитимуться розмови, гратиме музика, стоятимуть букети з польових квітів і банки з варенням.
— Так ми і є твоя родина, — казала Іруся, — іншої нема. Прикинь, твоя мрія збулась. Твоя родина — це ми.
Толіку важко було прийняти думку, що оті люди, про яких він думав, уявляючи родину, зовсім не схожі на всіх тих, хто опинився зараз поруч.
— Ти змалку такий був, — Іруся ніколи не приховувала правди, — напридумуєш собі щось, а тоді сердишся, що все не так.
Коли Іруся була права, Толік ніколи не погоджувався — просто мовчав.
Драбина стала частиною суспільного договору в цій хаті — про неї згодом усі знали, але всі робили вигляд, що це Толікова таємниця.
— Я тобі на день народження подарую луччу драбину, — прошепотіла якось увечері Іруся, коли Толік просто мовчки дивився на жабу на фонтані, за спиною якої несміливою купкою лежав перегній. Перегною було замало. Толік ніколи не міг подумати, що тонна перегною — це мало.
— Фізику треба було краще вчить, — повчав його Анатолій Степанович. — Узяв, поміряв і пощитав об’єм в кубах, а то тонну заказав, як вроді тонною можна завалить усе подвір’я. Це моя мати така була, ти у неї вдався.
— Я куплю ще, — відповідав Толік.
Проте Анатолій Степанович сказав, що Толік минулого разу купив перегною за ціною золота і що він цього разу знайде сам, бо в нього тут за сімдесят кілометрів є знайомий на фермі, якого йому рекомендував сантехнік, який приходив лагодити труби минулого тижня. Анатолій Степанович міг налагоджувати контакти де завгодно і навіть зумів знайти перегній на малородючому морському узбережжі.
Тож коли директорка відділу запросила Толіка на власне весілля саме у той день, коли у фонтан надворі мали довезти гімна для повноцінної висадки помідорів і Толік уявив ці незручні діалоги про те, що борщу не треба і не треба помагати носити мішки, він навіть зрадів. Запрошення на весілля, яке припало саме на день доставки додаткової порції перегною, Толік вважав знаком долі. З нехарактерною для себе радістю перед тим, як бачитися з купою людей, він пропилососив салон машини, намагаючись ігнорувати дядькові коментарі про технічні характеристики його ж автівки, і зайшов у хату.
— Толя, а в тебе є що надіть? — спитала мама, і Толік одразу подумав, що треба було лізти драбиною через балкон.
— Є, — тихо сказав Толік, стоячи в нарядних штанах посеред кімнати.
— Отак і підеш?
— Сорочку надіну.
— Пригадуєш, яку я тобі сорочку на випуск купила?
Толік дуже гарно пам’ятав ту сорочку кольору «бризки шампанського» із золотавою оторочкою на рукавах.
— Пригадую, — мовив він.
— В тебе її не осталось ніде?
— Не осталось, — Толік відповідав стримано, намагаючись якнайшвидше спланувати від’їзд, щоб не застати доставку перегною.
— Красива була сорочка, що ж ти не зберіг! — озвалась Іруся з-за комп’ютера. Вона уміла відпускати свої коментарі із серйозним обличчям так, що мама не сікла її сарказму.
Толік просто засопів у сторону сестри. Потім зайшов у кімнату, надів зеленувату сорочку до темно-сірих штанів і глянув на себе в дзеркало. У голові знову промайнула думка скористатися драбиною, щоб його ніхто не перестрів. Але бісова бугенвілія припала пилом без дощу, і він боявся, що сорочка і штани, а разом з ними і він сам, втратять товарний вигляд. Тож він обережно визирнув у коридор, де, звісно ж, підступно стояла Григорівна.