— Боже, який гарний! — сплеснула вона руками. — Ліда, ось іди глянь!
— Спустися сюди! — кричала мама.
Толік приречено спустився сходами, як випускниця перед шкільним балом під розчулений погляд мами.
— Що це за колір такий? — спитала мама, вказуючи підборіддям на сорочку.
— В описі до сорочки написано «фісташковий», — відказав Толік.
— Якась зелена муть, — сказала мама.
— Мам, це моя єдина сорочка, я не перевдягатимусь.
— А ти що, без галстука йдеш? — втрутилась Григорівна.
— Правильно казати «краватка», — сказала мама.
— Ну хай буде «кроватка», — погодилась Григорівна.
— Кравáтка! — повторила мама.
— Я йду без краватки. І без галстука, — сказав Толік.
— А це тут в них так прийнято? — спитала мама.
Толік кивнув.
— Я знаю, — сказала мама, — чого воно таке все неприкаяне на вигляд. Воно просто м’яте усе. Дай я тобі поглажу.
Толік уявив спротив, сплескування руками, бігання з праскою і вирішив, що швидше буде здатися. Тому коли зайшла Поліна, він стояв в одних штанях посеред кімнати, Григорівна прасувала сорочку, а мама вмовляла його ще зняти штани, щоб нагладить стрєлки.
— Тьотя Ліда, — сказала Поліна, — стрєлки ніхто зараз не носить.
Поліна глянула своїми як завжди втомленими очима на Толіка так, наче він статуя в музеї в останньому залі перед виходом з експозиції — байдуже й нейтрально. Толік подивився на себе у дзеркало — він би й сам на себе не звернув ніякої уваги навіть у першому залі експозиції. У випрасуваній сорочці і штанях без стрілок Толік нарешті вирвався з хати і завів машину. Дорогою побачив, як на гору їде синій пікап, завантажений, судячи з усього, гімном.
Весілля
У саду горіли ліхтарі, опускався вечір. На рівно стриженому газоні стояли накриті білим стільці, ліхтарики відсвічувались у святкових келихах. Молоді співали одне одному, казали всякі зворушливі промови, а в Толіка в голові постійно лунали коментарі то мами, то Григорівни, то Анатолія Степановича. Молода вже була немолода, і коли її ще більш немолодий наречений у своїй промові казав, що все життя хоче провести із нею, у Толіка в голові зітхнула Григорівна: «Ну, скільки вже там осталось».
Толік дивився на цих красивих людей, на обрій вдалині, над ним розхитувались підсвічені ліхтарями вершини південних сосен. Він не міг повірити, що десь у цей час в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, і найбільше його дратували гості на весіллі, бо у них все нормально. Вони засмучуються через звичайні речі типу сварки з сусідами, малі зарплати чи дедлайни. З надією він думав, що, можливо, серед запрошених є хоч один, наприклад, сирієць, якому хоча б колись було так само дурно, як йому зараз. На нього хвилями накочувала різка неприязнь до кожного з гостей, окрім колеги, який напився ще на початку вечора і тепер сумно сидів за столом. Толік узяв цигарку і відійшов подалі від столу до урвища, над яким хиталися сосни. Дерев’яні, відполіровані тисячами щасливих (на цьому Толік особливо акцентував увагу) рук поручні блистіли від далекого світла садових гірлянд.
Толік курив і дивився вниз, де шипіло спокійне, вже майже літнє море. Він побачив, як з яскравого галасливого гурту гостей відділилася фігура Альби. Її темне вирівняне (нащо вона вирівняла свої кучері?) волосся розділяла яскрава нитка проділу. Брови були чимось намащені, а вся шкіра блистіла від макіяжу. Толік дивився, як вона йде, і йому вже хотілось утекти додому, дати газу під гору і залізти по драбині до себе в кімнату.
Коли Толік думав про те, що міг би народитись на пару десятків років раніше, його кидало в жар. Це означало б, що для того, щоб знайомитися з дівчатами, треба було ходити на танці. Навіть гірше — треба було б танцювати. Робити ці дивні рухи руками й ногами, запрошувати когось до танцю, а потім проводити додому. Ще можна було б познайомитися в тролейбусі. «Передайте, будь ласка, на білет», — і замість грошей передати клаптик паперу з телефоном. Можна було б у черзі на пошті знайомитись чи на автобусній зупинці. Уявляючи таке життя, Толік сповнювався певності, що за таких умов він би ніколи не пізнав жінки. Хіба якась би випадково опинилась під боком — та власне, так і сталося колись, але та перша знайшла собі когось розторопнішого. А Толік з того часу вже розвивав свої знайомства тільки письмово і щодня благословляв вищі сили, які дали йому фарт народитись у добу письмового спілкування.